
— Заходьте, — не одразу відповів прокурор, що
проглядав якісь папери. — У вас термінова справа?
А то я дуже зайнятий.
Терновий увійшов, стомлено кинув на стілець
плаща й шляпу і, подавши руку Стручкову, назвав
себе.
— З редакції? З нашої? — похмуро перепитав
прокурор, перебуваючи, мабуть, іще під впливом
невеселих думок, навіяних читанням паперів.
— З «Вуглеградської правди»,— повторив Тер-
новий.
— А-а... значить, з обласної? Ну, що ж... сідай-
те, — запросив Стручков не дуже привітно. — Хто
це у вас пропісочив діляг з Усть-Майорської? Ви?
Самі написали? Чи за сигналами з району? Читали
ми ваш фейлетон!.. сміялись, — закінчив він по дов-
гій паузі. — Так, так, немає свідомості в людей...
А по що добреньке завітали до нас? — запитав
Стручков, насторожуючись. — Чим можу допомогти
вам?
— Та ось... теж... на зразок того: є сигнали... —
непевно почав фейлетоніст. Його все ще трохи бен-
тежило те, що в листі про прокурора було згадано
якось невиразно, натяком.
— Сигнали? Від нас? Із нашого району—пере-
питав Стручков, допитливо глянувши на гостя. —
Щось я не вірю. У нас, завдяки роз’яснювальній
роботі, нічого такого не чути. От у сусідів —там,
кажуть, не доведи господи, що діється. Так що ви
невдало вибрали маршрут. Вам би краще поїхати
до наших сусідів — у Дринівку та копнути ось
так, — при цих словах він зробив виразний жест, —
копнути ось так, і ви спіймаєте сазанів більших.
А в нас що, — мабуть, дріб’язок якийсь?
5