
сить бути молодим і тілом, і душею. Інакше сміху
не буде, а буде сама драма.
Французький поет Артюр Рембо сказав: рука з
пером варта руки з плугом. Цей мудрий афоризм
можна було б поставити епіграфом до всієї твор-
чості Олександра Ковіньки. Його рука з пером
справді варта руки з плугом.
Вперше я почув Олександра Івановича Ковінь-
ку років, мабуть, сімнадцять тому. Пам’ятаю, по-
чав він свій виступ так:
— Мене частенько симпатичні наші читачі запи-
тують: — звідкіля у вас, Олександре Івановичу,
береться смішненьке та веселеньке? Одповідаю: із
життя. Ось вам маленький приклад.
У нашому селі жила гожа й вродлива удовиця
Катерина.
Їй-їй, степова красуня! До чепурненької, гар-
ненької молодиці залицявся нівроку собі статний
удівець.
Усе б нічого, та виникло й дивненьке: Катруся
припала до уподоби і сину удівця — двадцятиріч-
ному Степанові.
Про своє невдале кохання Степан і розповів мені:
— Приходжу,— каже,— я одного вечора до Ка-
терини з горнятком—горнятко меду приніс. (До
слова — в удівця була власна пасіка).
— Зайшов,— каже Степан.— Відчинив двері й
став біля порога. У хаті було темнувато, бо той
поганенький каганець, який стояв на підвіконні,
далі носа не світив.
— Добрий вечір тобі, Катрусю! — привітно кажу.
— Здрастуй, Стьопо, здрастуй! Чого завітав?