
А вчора зустрів Жуйку персонально, зустрів у
шумному підземному переході на Хрещатику.
— Безпрецедентно! — вигукнув автор роману
«Свині не винні». — Безпрецедентно, матері його
ковінька! Живемо в одному місті, а не бачились
цілу вічність.
— Такі прецеденти, — кажу йому, — у великих
містах стають нормою, і нікого вже не дивують.
Київ — це тобі не Крижопіль, де всі на виду, а тре-
тє місто в Союзі за кількістю населення. Тут буває,
що живеш з людиною в одному будинку, в одному
під’їзді, а не бачишся з нею по два-три роки.
— Да, ти як у воду дивився! — погодився Жуй-
ка, міцно, навіть задуже міцно стискаючи мою ру-
ку своєю п’ятірнею. — Вік подивів одійшов у не-
буття.
Мудро сказав Онисим Жуйка, але все-таки він
мене здивував і навіть вразив. Незважаючи на свої
ювілейні літа, автор роману «Свині не винні» був
свіжий, як гідропонний огірочок. По-модерняцько-
му зодягнутий, чисто поголений (мій приятель Ва-
силь Минко чомусь зве таких «дішовими піжона-
ми») — Жуйка аж пашів енергією і козацьким
здоров’ям. Американці в таких випадках завжди
захоплено вигукують:
—- О-кей! Ви маєте вигляд на десять тисяч до-
ларів!
Я, признаюся, теж не міг стримати свого захоп-
лення:
— Тебе, — кажу, — Онисиме, ніби законсерву-
вали. Не беруть тебе ні роки, ні пороки.
Жуйка гучно зареготався і так ляснув мене п’я-
тірнею по плечу, що я присів.
7