
у видавництві, без всякого руху. Ти ж знаєш,
які типи верховодять тепер у видавництвах! Пона-
бирали туди отих патлатих інтелектуалів, а що во-
ни тямлять у літературі? Їм подавай слиняві вір-
шики модних поетес, їм подавай «мої бронзові хти-
ві стегна», «мої соски немов багнети» й тому по-
дібну сексуальну мішуру, а земна, актуальна проза,
проза від ріллі і ферми їм у носі крутить. Та й
рецензентів на свій копил підбирають Прислали
мені торік рецензію — видно, теж якийсь патлань
намурижив, — і, уявляєш, що воно, падлюка, пи-
ше? Пише воно буквально таке: «Роман — це зав-
жди художня література, а художня література —
це завжди людинознавство. А в книзі Онисима
Жуйки «Сало у свині на язиці» більше свинознав-
ства, ніж людинознавства». Уловив, куди воно гне?
Та ще яхидничає, спірохета патлата. Варто, мов-
ляв, порадити авторові, хай запропонує свій твір
сільгоспвидавові. Може, там зацікавляться його
свинями. Бачив онаніста нещасного! Воно буде
роз’яснювати Жуйці, що таке художня література.
Мамі своїй, падло, роз’ясни!
Я давно помітив, що роз’ятрене авторське само-
любство страшніше ревнощів Отелло. Фізично від-
чуваю, що в Онисимових грудях починає стугоніти
і клекотати, як у кратері вулкана, й пробую шви-
денько перевести розмову в інше річище.
— А ти б, — кажу. — Онисиме, поки проб’єш
другу книгу, згадав би молодість та пішов би знову
в газету. Ти ж, здається, непоганим нарисистом
був
Але мій неоковирний маневр тільки підлив масла
в огонь. Жуйка зміряв мене таким поглядом, що
9