
Подекуди в залі стиха засміялися, а представник,
не шкодуючи фарб, довго ще зупинявся на вадах
та хибах. Нарешті, він звільнив трибуну і його міс-
це зайняла жінка в літах.
«Здрастуйте, товариші колеги-покупці! — зверну-
лася вона до .присутніх. — Тут виступав попередній
оратор. Він все повторював «відверто кажучи», а
от нічого відверто нам і не сказав. Так-от я вам
розкажу. У нашому магазині стоїть Ніна, симпа-
тична дівчина, вона сир продає. Так-от: відпустить
Ніна одного покупця — і зразу ж до дзеркальця.
Ще одного відпустить, а тут знайому принесе. «А,
Женюлька! Як поживаєш? Плаття на тобі нове?
Дуже личить! Де шила? Звичайно, не в ательє». І
отак тріщить хвилин десять. А покупці ждуть. Не
витримала я, кажу: «Дівчино добра, ви ж на роботі,
дома побалакаєте». А вона як стрельне на мене
очима і на плакат показує. А там написано: «Про-
давці і покупці, будьте взаємно ввічливі». Яке ж тут
«взаємно», коли вона баляндрасить, а я мушу в чер-
зі стояти! Нарешті, зважила мені 200 грамів сиру.
Прийшла я додому, почала чай пити, аж чую від
мого сиру подарунковим одеколоном несе. Я за той,
сир, та до директора: так, мов, і так. А він сміється
і каже:
— Не догодиш вам. З нас вимагають культурного
обслужування, а одеколон—то ж культурна рі-
дина.
— Згодна з вами, — відповідаю йому, — тільки
нехай вона тією рідиною голову собі поливає, а не
руки.
Треба вам сказати, — допомогло. Тільки тепер
Ніна, як важить мені сир, то так його на вагу ки-
дає, що стрілка труситься, як голий на морозі. Од-
8