
«А я, товариші, — почала вона, — хочу сказати
про дрібняки, бо вони теж гроші. Був у нас на бу-
дівництві бригадир Семен Борисович, хороший та-
кий чоловік, завжди восьмого березня квіти дівча-
там дарував. Аж ось по-сусідству з нашим будів-
ництвом поставили кіоск «Пиво — води». І що ж
ви думаєте? Дезертирував наш бригадир у той
кіоск.
Дивно виходить: дівчата на будівництві камінь
і цеглу кладуть, а здоровенний чолов’яга пивце
продає та все більше жиру нагулює. А пика в нього
зробилася велика та червона, як гарбуз. І честь
свою він загубив. Бувало, вип’єш води і чекаєш
решти, а він питає:
— А що тобі, Тоню, ще дати?
— Здачу, — кажу, — давайте.
— Оті дрібнячки?! — дивується він. — Хіба ти
жебрачка?
— Ах ти, хапуга! — одного разу закричала я. —
І не соромно тобі людей оббирати, та ще й знайо-
мих!
А він посміхається і каже:
—Тільки у знайомих і замотаєш. Чужі, так вони
книгу скарг попросять.
Отак він і діяв, аж поки його не стукнули авто-
матом. Кінчилася піна, кінчилися і дрібняки. Так
ото я й кажу: більше треба автоматів ставити,
особливо там, де Семени Борисовичі поприлипали.
А де автомат не бере, нашу сестру ставити, але
таку, щоб у неї совість була».
Далі виступив підстаркуватий, зовсім лисий чо-
ловік. Він помахував затиснутою в руці кепкою
і говорив:
«Дорогі громадяни! Теж відверто вам кажу, що
10