у колгоспі працювати. Ну, думаю, взявся вже мій
Харитон за розум.
А оце торік приїхали до нашого колгоспу корес-
понденти з газети. Писали вони, нас, доярок, фото-
графували. Другого дня зайшли до нашої хати. Я на-
крила стіл. Чоловік приніс пляшку вина. Випили, за-
кусили і розговорилися.
Харитон мій почав розпитувати кореспондентів
про їхню роботу. А один з них і каже:
— Харитоне Івановичу, а ви напишіть у нашу га-
зету. Розкажіть, як працюєте, які зобов’язання взяли.
Він подумав, подумав та й каже:
— А що ви гадаєте, напишу. Не святі ж горшки
ліплять!
Цілу ніч писав Харитон. А вранці передав свою
писанину кореспондентам. Вони подякували і по-
їхали.
Коли це днів за п’ять після цього одержуємо га-
зету. У ній написано про наш колгосп, про тварин-
ницькі ферми. А в самім низу в куточку — замітка...
Завбільшки, як коробочка від сірників. А під нею
підпис мого Харитона.
Вірите, ми так зраділи обоє! А мій по всьому селу
ходив з газетою і говорив: «Читали мою статтю?.. От
урізав, правда?».
Через тиждень присилають і гроші з редакції. Як
зараз пам’ятаю: вісімдесят один карбованець і три-
надцять копійок.
Харитон так зрадів, аж поцілував мене! Потім
надів кашкета, взяв гроші і кудись побіг.
Чекаю, чекаю — нема. Уже й ніч надворі — нема.
Коли це заходить. Не заходить, а залазить у хату.
Розпатланий, очі червоні, як у кроля... Ще й пляшка
горілки в кишені.
4