
зала, щоб я вийшов з класу і пішов до директора,
а я їй тоді сказав, хай вона сама виходить з класу
та йде хоч до директорші, якщо їй треба, а вона
тоді...
— Чекай, чекай, що це ти зарядив, як з куле-
мета: «Я тоді... Вона тоді...»? А урок ти знав?
— Васька Стрючок гірше за мене, і то...
— Що це ще за Стрючок такий?..
— Це ми так дражнимо...
— Так кажеш, що він гірше?.
— Гірше...
— А чого ж вона до тебе причепилася?
— Не знаю...
— Це чорт знає, що таке! — загримів Сидір По-
тапович.— Нервують дитину, смикають батьків, від-
ривають од роботи. Для чого їх тримають у тій
школі? За що їм гроші платять?.. Я піду!.. Піду!
Тільки вони у мене запам’ятають!..
Сидір Потапович був впливовою особою в місті.
Петрик це добре знав і тому, задоволений наслід-
ками переговорів з батьком, крутнувся на одній
нозі, кинув у куток портфеля і побіг до матері, щоб
дала попоїсти.
А Сидір Потапович, сповнений гніву, вийшов з
дому й широкими рішучими кроками попростував
до трамвая. Він був злий на шофера, який ось уже
п’ятий день возиться з його машиною і ніяк відре-
монтувати не може; на вчителів, які потурбували
його персону; на школу, яка розташувалася так да-
леко, що до неї треба було їхати трамваєм; на
трамвай, який чомусь довго не підходив; на весь
світ...
Нарешті, з-за рогу виринув битком набитий
трамвай, і Сидір Потапович вибухнув новим заря-
4