— Поїдемо! Тільки в мене набоїв обмаль!
— А навіщо вам багато набоїв! Та там з одного набою
торік по 24 качки били. П’ять набоїв — сто двадцять штук.
Самий крижень, майте на увазі. Важка птиця: більш як сто
двадцять штук не піднесете!
Взавтра ви почуєте:
— Куди на відкриття?
— Думаю до Борисполя.
— До Борисполя? Чого? Хіба на сухому качки пла-
вають?!
— Як «на сухому»?!
— Та там же озера повисихали! Та там за весну й за
літо ніхто навіть і не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої
весни прилетіло було туди чималенько табунів, покружились
трохи й усі на Носівку! Чули про Носівку?!
— Чув.
— Та там з усього Лівобережжя качки ще навесні позби-
рались. Стихійне нещастя: соняшники всі потолочили. А на
луках через гнізда трава не виросла: гніздо на гнізді, траві
нема де рости,— не знають колгоспники, чим худобу годува-
ти. Ні, коли вже їхати, то тільки в Носівку!
— Ну, поїдемо на Носівку!
Іще через день:
— Драстуйте! Готові до відкриття?
— Готовий.
— На Яготин?
— Ні, на Носівку!
— Тю! За жабами?!
— За якими жабами?
— Та в Носівці самі жаби! Коли вже їхати, щоб з качка-
ми бути, так тільки на Яготин. От там качки...
І т.
д.,
і т. п.
З ким їхати?
Ах, доле моя!
Та хіба ж єсть серед мисливців, серед людей, що люб-
лять тихі вечори над озерами, що чують ніжний шелест оче-
ретів, що пам’ятають:— «Тихше, тихше, не диши, нас по-
чують комиші...», що крик бугая на болоті бринить в їхніх
вухах, як козловське распроп’яніссіме ля в серці тихомрійної
блондинки, що загадковий тихий плескіт на озері в їхнім
серці одгукується трепетними перебоями, що коли під вер-
4