Перець
ГУМОР І САТИРА

Перець 1978 №08 Сторінка 3

/ Перець /Журнал перець / Рік 1978 / № 08 / Сторінка № 3
Перець 1978 №08 Сторінка 3. Розповідь дрогобичанина Григорія Волошанського, який два роки прожив у США. Спочатку я, звісно, багато чув і читав про той рай та про ті суцільні дива-дивні, що там відбуваються на кожному кроці. Ну, чудеса загальновідомі: що працювати там можна, як мокре горить, і в той же час досхочу їсти, пити та гарно одягатися; що хто тільки-но забажає, може відразу придбати собі автомашину; а коли мати трохи кебети, то, будь хоч і негром, а можеш стати мільйонером або, в крайньому разі, власником універмагу чи якоїсь фабрики. Чув я про ці чудеса по їхньому радіо та від деяких односельців, які зрозумів пізніше користувалися цими ж джерелами. А читав, зокрема, в листах моїх рідних, які настирливо кликали мене до себе. Про рідних мушу пояснити. Під час війни я, мій брат і дві сестри були вивезені на роботу в Німеччину. Невдовзі від тої праці я важко захворів, в результаті згодом ампутували частину ноги. Мене відправили додому. А сестри з братом, які опинились у західних зонах, по війні переїхали за океан: Розалія та Василь у США, Юлія в Канаду, Оскільки наша мати, а відтак і батько померли, своєї сім'ї я не завів, жив у Ступниці разом з мачухою, то, врешті-решт, зважився й вирішив з’єднатися з ріднею. Та заодно вже пожити в райських умовах, покористуватися чудо-дивами країни рівних можливостей. Чудуватися я почав, як тільки вступив на американську землю. З бідою розшукав на околиці міста Сіракуз будиночок сестри Розалії. І перше, що побачив на обличчях родичів, це здивування: * Як? Це ти? Таки приїхав? Ну! Адже ви ж писали, запрошували?! Так... Запрошували. Але були певні, що тебе звТдти не випустять. У нас весь час про це газети пишуть. Отакеньки! Не чекали на мене, виявляється. Хоч і запрошували. Приїхав з міста Рочестера Василь. Повідав: працює робітником на електроламповому заводі, а дружина прибиральницею, мають двох діточок. Збагнув: до мільйонера Василеві поки далекувато. На будь-яку допомогу з його боку розраховувати годі. Десь за тиждень і Розалія (не без натяку, як я зрозумів) почала бідкатись. Чоловік її Андрій Ро-чей також наш земляк, з Турківського району, працює на машинобудівному заводі робітником. Син після школи хотів піти в армію не взяли, мріяв про медичний інститут треба, виявилось, платити п'ять тисяч доларів на рік, а де їх візьмеш? Отож, з усіх тих мрій пішов робітником на кухню в ресторані. Донька ще в школі. Такі, мовляв, справоньки. Та вони б усе ще якось там перебивалися, якби не виплачувати за хату і машину, куплені в борг. Зрозумів я натяк. Кажу: Але ж я не збираюся у вас на шиї сидіти. Ото отямлюсь, роздивлюсь та стану десь до праці. Влаштуєшся... Де? Ще з такою ногою! І мови не знаєш.... Коли он на Андрієвому заводі нещодавно кілька сот здорових робітників на вулицю виставили. Та стривай! Але ж маю я право на працю! Мусить же мене хтось трудовлаштувати! А сестра тільки очима кліпає: Що ти таке верзеш? Ніхто в нас не зобов’язаний тебе трудовлаштовувати. В нас кожен сам за себе мусить дбати... Поїдь хіба, може, до Юлії в Канаду, там наче легше до роботи стати. Поїхав до старшої сестри. Але Юлія сказала, що в Канаді мене й поготів ніде не візьмуть, бо викликали мене до США, а не сюди. Пробув у них трохи та повернувся в Сіракузи. Почав шукати роботу. Надаремно. А Розалія і далі натякає: Розумієш, брате, нам зайвої тарілки супу, звичайно, не жаль. Але ж раптом ти захворієш або, не дай боже, помреш то ж для нашої сім'ї, вважай, повний розор. Як? Веселенька розмова? Подумав я та й кажу: От що, рідні мої, погостював я, понадивився на ваші гаразди, та й годі. Прошу вас, допоможіть грошима на зворотний квиток і поїду собі назад у Ступницю. Та це ж півтисячі доларів! Жартуєш?! До того ж і перед людьми якось соромно... Пошукай іще роботи, піди до Українського дому, розкажи... Може, якраз... Ніколи не думав, що потрапити до раю легше, як вибратися звідти. У тому «домі», де збираються вихідці з України, справді допомогли. Може, з жалю до земляка, а можливо, через те, що й вони пишуть подібні запрошення на Радянську Україну, і не випадало їм, щоби я тікав з раю. Почав працювати на фабриці за 70 доларів у місяць. Шістдесят віддавав сестрі за мешкання та…

Бібліотека | Журнал перець | Контакт | Зиз | Карикатури | Комар | Лис Микита | Сатира

 Copyright © 2021-2025 "Перець - гумор і сатира"