Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1982 №07 Сторінка 4

(Гуморески, Усмішки)
Журнал Перець 1982 №07 Сторінка 4 - Гуморески, Усмішки. ДОВЕДЕТЬСЯ ДУМАТИ ГУМОРЕСКА Нічого й не приховував. Уже на першій оперативці наш новий начальник Роман Петрович Орлюк оголосив привселюдно: «Врахуйте, я читати вмію не тільки папери, а й думки тих, хто ці папери складає. Таку маю дивовижну здатність. Попереджаю, щоб потім на мене не ображалися». Ми всі, звичайно, сприйняли це, як і належить сприймати подібні заяви керівництва. По можливості щирими усмішками, бадьорими запевненнями в своїй безмежній готовності відкрити Романові Петровичу не лише думки, а й серця, сповнені невимовної відданості. Роман Петрович терпляче перечекав вибух, викликаний його заявою, а потім з незрозумілим роздратуванням повторив: «Мені здається, ви не зрозуміли. Я не жартую. Справді, маю здатність читати думки тих, хто мене оточує». Це вже було занадто. Ну, похвалився своєю мудрістю, проникливістю, непересічними розумовими здібностями, й досить. Ми й так його будемо поважати. Згідно із штатним розкладом. Принаймні, вигляд такий будемо робити. Хочеться йому наші думки читати? Читай, якщо такі дурниці можуть когось цікавити. Ми охоче погодимося з будь-яким варіантом прочитання. Що б він не вичитав. Не він перший, не він останній. Його попередники теж читали. Ми їм охоче це дозволяли. Бувало, хтось із них раптом починав стверджувати: «Ви, мій дорогенький, насправді думаєте не так, а ось так. Я це по очах ваших бачу. Це ж на вашому обличчі написано!» Після таких заяв ми негайно щиросердо каялися в своїй двоєдушності і славили проникливу мудрість чергового керівника нашої контори. Обидві сторони при цьому усвідомлювали, що всі оті слова поетичне, так би мовити, перебільшення, гіпербола, умовність, яка нікого ні до чого не зобов’язує. А Орлюк цього усвідомлювати не хотів. Тож розходилися з оперативки, тамуючи іронічні посмішки. Начитаєшся наших думок, аякже! Якщо так кортить будь ласка! Скільки завгодно! Думки у великому асортименті! На вибір! За бажанням замовника гарантуємо колір, фактуру, модний силует! Хоч по складах читай, хоч уголос. Ми на все згодні, з яким завгодно тлумаченням наших душевних мук і поривань погодимося. Як скажеш, так і буде. А Роман Петрович після тієї заяви начебто заспокоївся. Не повертався до балачок про читання думок. Йому, звичайно, попервах і без того було що читати. Поки з усим паперовим господарством контори ознайомишся, вже нічого іншого читати не захочеться. Ну, він мовчить, і ми йому про' різні дурні обіцянки не нагадуємо. З ким не буває. Натомість почав якось дивно себе поводити. Зайдеш до його кабінету, а він уважно на тебе дивиться, немов прицінюється, наче чекає чогось. І мовчить. Роман Петрович мовчить, і ми німуємо, папери йому на стіл викладаючи. Ознайомиться Орлюк з паперами і знову на їх авторів запитально зирить. А говорити нічого не говорить. У своїй конторі ми всякого надивилися. Різні нам траплялися керівники. Тож і до цього звикати почали. Аж бачимо засумував наш Роман Петрович. Біль і туга в його очах з'явились. Сумує, а з якої причини невідомо. Його попередники свою журбу на нас виливали. У відповідному словесному оформленні й з відповідними організаційними висновками. А цей наче Лаятися не вміє, чи делікат ність зайва його заїдає? Мов заціпило йому. Ми й до такої дивовижі звикли. Живемо, на зажуреного начальника уваги не звертаємо. Аж якось, десь уже на третьому, а може, й четвертому місяці перебування Орлюка на посаді начальника, гукають нас до його кабінету на позачергову нараду. Збіглися усі, хто в конторі на той час був, посідали перед керівництвом, чекаємо, що воно нам скаже. А Роман Петрович уже навіть з відчаєм якимось у погляді кожного підлеглого вивчає і мовчить. Потім зітхнув, бідолаха, тяжко так зітхнув і, мов до себе, каже: Я так більше не можу. Загадка якась. Феномен. Хочете вірте, хочете не вірте, а я таки володію здатністю читати думки. Як це в мене виходить, сам не знаю. Хто винен? Тато з мамою? Природа? Вчителі? Сорок три роки читав легко, просто, не напружуючись навіть. Читав, аж поки до вашої контори не потрапив. Не ображайтеся тільки, будь ласка, але в мене складається враження, що в цій установі ніхто ніколи ні про що не думає. Принаймні тоді, коли спілкується зі мною. Навіть куценької якоїсь думки вхопити не вдається. От і зараз. Я вам розповідаю про дивовижні, неймовірні речі, а ніхто не дивується, не ображається, не обурюється. Ніхто навіть не намагається щось збагнути чи, бодай, запам'ятати. Мої слова луною до мене ж і повертаються. Невже ніхто з вас не хоче про що-небудь подумати, над чимось замислитися? Орлюк знову оглянув нас і скривився, як від зубного болю. І тоді Василь Стебляк наважився перевірити, чи справді наш керівник має оту дивовижну здатність. Посовався на стільці, напружився і чемно так…


 Copyright © 1922-2024 "Перець"