Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1983 №07 Сторінка 2

(Телеграфне Агентство Перця)
Журнал Перець 1983 №07 Сторінка 2 - Телеграфне Агентство Перця. Нашого брата фейлетоніста частенько підколюють: Ну ви ж і копаєте! Розмах у вас, ха-ха, просто-таки космічний! З гармат по мухах шарахаєте. Замахуєтесь, бува, не менше як на міністра, а лупите по двірнику дяді Басі! Нічого не скажеш, достойний об'єкт!.. Десь у чомусь ти, дорогий читачу, правий. Та погодься, що не все ж і по міністрах шарахати. Воно, звичайно, від міністра залежить багато, та коли розібратися, то один підпилий кочегар може інколи влаштувати веселе життя відразу стільком людям, що ніякому міністру й не снилося. От не вийде разочок на роботу і наш вам привітик! З китичкою. І поки там знайдуть крайнього, то у наших із вами квартирах настає така приємна прохолода градусів на 5 6 за Цельсієм... Діточки чхають, дорослі навалюють на постіль усю одежину, яка тільки є в хаті, влаштовуючи щось на зразок чукотської яранги... А кочегар, попередньо добряче «протопивши» у себе всередині, солодко спить собі у підсобці... Або викине коника, скажімо, шеф-кухар якоїсь їдальні. Отак заверне до куми на чарочку, та цілий день і просидить за її щедрим столом, і ключі од продуктового складу, до речі, з собою занесе. Навгощається досхочу, а сотні людей, які щоденно харчуються в тій їдальні, тільки слинку ковтають. Так що немає, як бачимо, другорядних посад і нема дрібних тем. Трапляється тільки здрібнений погляд на речі. От про один із таких випадків несерйозного підходу до цілком серйозного факту ми й хочемо вам повідати. Живе у селі Верхньоінгульському Бобринецького району на Кіровоградщині громадянка Олена Володимирівна Обач. Посада у неї далеко не міністерська, зарплата, відповідно, теж. Проте сказати, що за ті гроші Олені Володимирівні доводиться тяжко перетруджуватися, було б гріх: усі її обов'язки полягають в тому, щоб кожен день акуратно, у встановлений час натискати кнопку глибинного насоса, котрий закачує воду в сільський водогін. Не робота, словом, а просто-таки задоволення. Зберігає масу вільного часу. Проте, як не дивно, а громадянці Обач навіть і ці не вельми обтяжливі обов'язки видаються часом занадто морочливими. Бувають дні, коли бажання зробити собі (не кажучи вже про односельців) таку приємність прийти і натиснути кнопку у неї просто-таки геть пропадає. Беруть тоді люди відра, бідони і тюпають аж ген за село, у вибалок, до степовоТ кринички. По грязюці, по бездоріжжю... І працює отаким чином громадянка Обач, додамо вам для повної інформації, не день і не два, а вже протягом десяти літі Ну, а як же, спитаєте ви, дирекція радгоспу, де Обач одержує зарплату? Що ж, отак цілих десять років і дивиться на всі її вибрики крізь міцно стулені пальці? Ви знаєте, ні. Не раз намагалися душевно з нею поговорити, вплинути, самі розумієте, на свідомість. Але як горохом об стінку. А одного разу, коли Олена Володимирівна, ні слова нікому не сказавши, завіялася аж на два тижні до сусіднього району, адміністрація зробила навіть героїчну спробу звільнити її з роботи. Але закінчилася ця відчайдушна акція нищівною поразкою і повним осоромленням мундира радгоспівської адміністрації: директор О. Я. Мірошниченко змушений був, за рішенням суду, поновити Обач на тій же посаді та ще й сплатити на її користь із власної кишені 190 крб. за ті два місяці, поки вона була без роботи. Після спроби звільнити злісну прогульницю з роботи, керівництво радгоспу взагалі руки опустило. Та хай їй, мовляв, грець, ще по судах затягає... А їй, зрозуміло, того тільки й треба: ось уже більше року після тих скандальнопам’ятних подій Обач продовжує так само спокійно варити воду зі своїх односельців замість того, щоб подавати їм цю воду, як належить їй за службовим розписом. А в разі чого руки в боки: Ну-ну, потихше! Ось я на вас до суду!.. Ну, то як? Дрібненький, скажете, фактик? Не вартий уваги республіканського журналу? От якби замість слюсаря-водопровідника, який (у даному разі яка) навіть відповідних фахових навиків не має через те й горять раз по раз включені і залишені без нагляду глибинні насоси! от якби замість неї, повторюємо, у нашому фейлетоні фігурувало ім'я щонайменше котрогось із міністрів, ото було б! Але що поробиш: на міністрів до нас подібних сигналів поки що не надходило. А про трудову дисципліну говорити треба. Бо вона, як ми з вами знаємо, одна для всіх: і для міністра, й для двірника. Бо й від того, й від іншого, як ми з вами переконалися, залежить багато чого у нашім житті. На цьому дозволимо собі й поставити крапку. А от дирекції радгоспу «Червона зірка» крапку ставити на цьому не рекомендуємо. Ні стосовно Обач, ні відносно інших нероб. М. ПРЯДКО, В. БОЙКО. ПЕРЧАНСЬКЕ ІНТЕРВ’Ю У деяких відомствах усе нове і прогресивне не знаходить своєчасної підтримки, а часто-густо наштовхується на бюрократичну байдужість і тяганину. СОБ! П’ятнадцять років очолює колгосп імені Леніна Борзнянського району, що на Чернігівщині, Микола Іванович Кучинський. І хоча весь цей період, особливо в останні роки, господарство плететься у хвості, Кучннсь-кого в районних установах підтримують. Наш кореспондент зустрівся з Миколою Івановичем і попросив розповісти, як йому вдалося, не хапаючи зірок з неба, здобути такий авторитет у районного керівництва. Дуже й дуже просто. Для цього насамперед треба знати, що йому, тобто керівництву, приємно чути й бачити. Чи не можна конкретніше? Будь ласка. Кілька років тому на одній районній нараді, я вже не пригадую на якій саме, особливо гостро наголошувалося на необхідності механізації трудомістких процесів на фермах, зокрема доїння. А за якийсь тиждень я вже інформував, що мій колгосп придбав доїльну установку. І хоча, між нами кажучи, вона жодного дня не працювала, роль свою все ж відіграла: я справив враження керівника, який оперативно підхоплює ініціативу зверху і крокує в ногу з прогресом. Або візьмемо інше питання підготовку ферм до зимівлі. Ну, якими хоче бачити ті ферми районне керівництво? Правильно! Належно відремонтованими, теплими, з достатнім запасом кормів, відповідними умовами для праці й відпочинку тваринників. І щоб нормально доїлися корови. Отож я мало не щодня і телефоную в…


 Copyright © 1922-2024 "Перець"