ГУМОР І САТИРА

Перець 1985 №23 Сторінка 3

(Телеграфне Агентство Перця)

/ Перець /Журнал перець / Рік 1985 / № 23 / Сторінка № 3

Перець 1985 №23 Сторінка 3 - Телеграфне Агентство Перця. Мал. В. ЧМИРЬОВА Молодець, Сидорчук! Виявляєш гнучкий підхід! ПОВІДОМЛЕННЯ ТАП «У березні Дарницький авторемзавод № З полагодив нам УАЗ-469, взявши за роботу 1745 карбованців, Телеграфував до штаб-квартири ТАП голова правління колгоспу «Дружба» Славутського району Хмельницької області М. І. Назаров. Протягом семи місяців виводили з ладу коробка передай, рульове управління, задній міст. Про гарантійний ремонт на заводі й слухати не хотіли. Мусили ми заплатити ще 111 карбованців. Проте й новий задній міст не витримав навіть ста кілометрів. Видно, привільно живеться бракоробам цього заводу...» Як показала перевірка, товариш Назаров глибоко помиляється. Питання якості постійно перебувають в полі зору адміністрації заводу, обговорюються на п’ятихвилинках і розширених нарадах, де ставляться ребром, піднімаються на належну висоту, на них загострюється увага. Єдине, чого не вдається досягти, так це переходу від слів до діла. Та це хазяїн зі мною переходив дорогу на червоне світло... НА ЧЕРГОВЕ ПОБАЧЕННЯ ДОНЕЦЬКА область. (Кор. ТАП). На нову форму обслуговування клієнтів перейшла Новгородська райсільгосптехніка. Тепер тут для них раз на півроку влаштовують побачення із технікою, яка хтозна-відколи перебуває в ремонті. На своє чергове побачення з екскаватором прибув машиніст криворізького рудоуправління імені Ілліча М. Семенишин. «Це моє четверте побачення за два роки», сказав він в інтерв'ю кореспондентові ТАП. ГУБЛЯТЬСЯ У ЗДОГАДКАХ Як передає наш сумський кореспондент з Лебединського району, дивне явище спостерігається у Гарбузівському комплексно-приймальному пункті. Речі, що їх здають сюди мешканці, безслідно щезають. Так, наприклад, безслідно зникли чобітки, які здала сюди в ремонт рік тому І. Г. Івченко. Компетентні комісії, котрі вивчають це загадкове явище, губляться у здогадках. Правда, райгазета спробувала дати визначення цьому явищу, пояснивши його недбалістю місцевих працівників побуту. Проте керівники Лебединського райпобуткомбінату, мабуть, з цим визначенням не погодилися і відповідних заходів не вжили. І ось результат: щезли ще й чотири плаття, які та ж сама Івченко замовила навесні в цьому ж таки комплексному пункті. 20 жовтня 1985 року о третій годині дня у київському гастрономі № 819 по вулиці Серафимовича відбувалася звична для відвідувачів цього торговельного закладу подія: там енергійно псували покупцям вихідний день. Хтось із довжелезної черги у ковбасний відділ насмілився зробити продавщиці зауваження за те, що вона постійно десь бродить замість того, щоб відпускати ковбасу і сир. Зауваження прикро вразило гордість продавщиці, і вона заходилася довго і пристрасно шпетити принишклу чергу, викладаючи їй усе, що про неї думає. Незадовго до того такого ж рішучого відкоша дала покупце-ві-зауважнику, який явно зарвався у своїх претензіях щодо темпів і якості заприлавкової діяльності продавців, і її компаньйонка з молочного відділу... Треба було бачити, яким праведним гнівом блищали їхні очі, яким ядучим пафосом були просякнуті їхні напівафористичні визначення, котрими вони таврували нахаб-покупців, з яким презирством і відразою дивилися на них так, мовби перед ними знаходилося щось надзвичайно противне й гидке... Спостережливі люди вже давно помітили, що останнім часом у багатьох працівників прилавка стало бурхливо розвиватися і все відчутніше даватися взнаки почуття власної гідності. У принципі це почуття прекрасне: воно передбачає у людини гордість за свою професію і за себе в ній, за свої знання і свою майстерну працю тобто все те, що складає справжню ціну і достойність цієї людини. Водночас, само собою, наявність почуття власної гідності передбачає також повагу до цього ж самого почуття в інших. Інакше складається у даному випадку, точніше у даній галузі: чим нижчий професійний, та й загальний, рівень працівника торгівлі, тим більше у нього незрозумілого апломбу, який він нічтоже сумняшеся і сприймає саме як почуття власної гідності, і тим менше він схильний погоджуватися з наявністю такої риси в когось по той бік прилавка. Я ще скажу, звідкіля, на мій погляд, береться цей апломб і це перекособоче-не почуття, але трохи пізніше. А поки що давайте подивимось, як, по вінця налиті гідністю, поводять себе деякі працівники продовольчих, меблевих, господарських, овочевих магазинів, як демонстративно жбурляють під ноги покупцям ящики, як хвацько гримлять підносами, як безцеремонно розштовхують юрбу візками з товаром, як оглушливо кричать і перегукуються між собою через наші голови, через цілі відділи... Таким гримучим торговельникам покупці явно чимось сильно противні, вони----- покупці викликають у них просто-таки огиду, доводять мало не до нервового тику. Хто зна, може, тому, що чогось хочуть, вимагають, добиваються, вказують, повчають. Як це спробував зробити, приміром, полігра-фіст-ветеран, учасник Великої Вітчизняної війни Євген Іванович Жеребцов. Пішов він через дорогу від свого будинку по проспекту 50-річчя Жовтня до овочевого магазину № 917. А слід сказати, що того дня, як і напередодні, і ще напередодні, періщила злива. От підходить Євген Іванович до магазину і бачить такий пейзаж: безкраї калюжі до колін, лоток під парасолею. Під тією ж парасолею порається з овочами дебела дівиця, а перед нею стікає дощовими патьоками і дрібно тремтить від холоду неозора черга... Зазирнув Євген Іванович у магазин чисто, сухо, тихо: ні овочів, ні продавців, лиш із підсобки долинає невиразний, але веселий шум. Не полінувався ветеран, зазирнув і туди. А в підсобці саме у розпалі товариська перекуска. І от дивина: ще за мить до того відкриті і приязні, обличчя продавців тут же набрали отого самого виразу огиди і відрази, про який уже говорилося. А їхні м'які і товариські голоси блискавично набули ящикової гримучості: Чого треба?! І хоч як стримано і делікатно не пояснював Євген Іванович мету своєї непроханої появи у цьому вишуканому товаристві: мовляв, як же так, люди мокнуть, можна ж у магазині торгувати і щоб черги не було, вираз облич у перекусни-ків не змінився, і взаєморозуміння досягти не вдалося. Зате Євгену Івановичу вдалося зробити запис у книзі скарг. Цей запис виліз йому, як мовиться, боком. За два тижні, коли він стояв знову ж таки у черзі до лотка біля того ж таки магазину, на ганок вийшов учасник тодішньої перекуски молодий і осатанілий від почуття ображеної гідності Олександр Шиюнд і прокричав старшому продавцеві Вячеславу Козаку: Оце той самий тип, що скаргу писав! Ти, Славко, сипони йому такої картоплі, щоб навік запам'ятав! Обпльований ветеран спробував порозумітися з керівництвом овочевого магазину, проте нічого з тієї спроби не вийшло. Не вийшло і в автора цих рядків, хоча з завмагом О. Т. Процюком ми прогомоніли на цю тему битих кілька годин. Щоправда, під кінець диспуту Олександр Тимофійович почухав потилицю і…

Телеграфне Агентство Перця

Бібліотека | Журнал перець | Контакт | Зиз | Карикатури | Комар | Лис Микита | Сатира

Copyright © 2021-2026 "Перець - гумор і сатира"