ГУМОР І САТИРА

Перець 1988 №01 Сторінка 7

(Наші незабутні одноперчани)

/ Перець /Журнал перець / Рік 1988 / № 01 / Сторінка № 7

Перець 1988 №01 Сторінка 7 - Наші незабутні одноперчани. МММН і м к з 1 с а в ж ОДНОПЕРЧ * Євген КРАВЧЕНКО № А А г'- .1 - ' к І ІГ л . * ;Ж-:. І . і ОтЛ. ' * ' V* я Л 7 Ь .2 н і. я* ' Ж' .4 1 1 1 і 1 А- 5* . 1 . Дружній шарж А. АРУТЮНЯНЦА. (1977 р.) що, Євген Кравченко, котрий би оце відзначав своє 80-лІття, народився у причорноморському селі ВолодимирІвцІ на Одещині, яка, як відомо, дуже щедра на сміхотворців. Тому й не дивно, пройшовши нелегку життєву школу (вчителював, воював під Сталінградом, працював у редакціях глзет), Євген Сергійович став відомим прозаїком, дрлмпіурюм і, звичайно ж, гумористом. Він був завжди бажаним гоєнім на сторінках «Перця». Євген Сергійович автор багатьох п'єс та «Сватання», «Дачники», «Родичі», Сергійович одноактівок «Мине Минович», «Новосілля», «Комсомольська лінія», «Шляпи» та Ін. Благотворно впливала на його творчість дружба з Остапом Вишнею і Степаном Олійником. Багато п'єс та оповідань нашого однолерчанина актуальні, гострі, злободенні й сьогодні. До ювілею письменника видавництво «Дніпро» видало збірник його творів. надруковану в ньому, ми читачам. Поїзд мчав на Київ. Навпроти мене в купе двоє вели жваву розмову. Зайшла мова про шефів. Мій сусіда глянув співбесідників. Згадали про шефів, промовив і усміхнувся. Його карі, хитро примружені очі, здавалось, ховали щось дуже цікаве. Шефи бувають різні. От хоч би в нашому колгоспі... Чи не з тресту ресторанів або перукарень? запитав один. Ні, це такі шефи, що, мабуть, вам і не снилися... Ще позаторік, пізньої осені приїхали до нас два молодих чолов'яги. Один в окулярах, а другий без. В одного фотоапарат на ремінці. Здрастуйте! Ми ваші шефи, товаришу голова, звернувся до мене один і показав папірця з райкому партії. Дуже приємно, кажу. І зразу ж конкретне запитання: чим вони можуть нам допомогти? Вони переглянулись. Усміхнулись. Якось винувато знизали плечима. А той, що без окулярів, і каже: Наша установа така, що ні черепиці, ні лісу, ні автомашини не чекайте... А все ж таки? не витримав я. Допоможемо вам словом... Лекцію прочитаємо. Стінну газету, фотовітрину передових людей оформимо. Ну... Не сподобались чогось конкретного. Шкода, кажу, хлопці. Говорити в нас є кому. І на фотографів не голодуємо. При клубі цілий десяток їх папір псує. І хоч продукція на рентгенівську схожа, але нічого, наловчаться. Не журіться, кажуть, Митрофане Митро-фановичу, і ми вам у пригоді станемо. Не матеріально так духовно. Я їх і питаю: А звідки ви, такі бідні? З редакції республіканської газети, відповіли. Мені, признатися, ніби страшнувато стало. Згадав, що районна, маленька, і то дихати не дає. А ця, мабуть, і жити не дасть. Запросив їх перекусити з дороги. Відмовились. І словом і так далі, мені такі обіцянки. на Хотілося Одну з бувальщин, і прогюнуелло нашим Попросили дозволу познайомитись з господарством з людьми. Дав їм двох комсомольців пішли. Саме того дня мій завгосп Пилип Федорович був іменинником. Запросив мене з дружиною, членів правління, двох бригадирів. Я натякнув про шефів. Він подумав-подумав та й каже: «Давайте покличе- м Що ж, сказали мені керівники Барвінківського району на Харківщині, коли я зажадав узяти невеличке інтерв'ю у директора тамтешнього радгоспу «Соцнаступ» Вячеслава Васильовича Яризи, якщо є у вас таке бажання беріть. Тільки зважте, що в цьому господарстві все в повному порядку, і поклали при цьому руки на свої керівні серця. З В. В. Яризою ми зустрілись у радгоспній конторі. КОР. Шановний Вячеславе Васильовичу, можете сказати про діла у вашому господарстві? В. В. ЯРИЗА. Зізнаюся відверто, діла у нас чудові. КОР. А як з агротехнікою? В. В. ЯРИЗА. І тут цілковитий ажур. КОР. Ви маєте на увазі ті землі, що ви на увазі ті землі, які вщерть заполонив чортополох з будяками? Десять га кавунів загинуло повністю, від п'яти га овочів залишився куций хвіст, а на п'ятнадцяти га цукрових буряків зосталася сама гичка. В. В. ЯРИЗА. Ваша правда. Повністю, куций хвіст і сама гичка. Але, чесно кажучи, на тлі наших здобутків цю несуттєву дрібницю можна вважати абсолютно нетиповою. Що таке кавун? Водичка. Чи ті ж самі овочі? Жила, живе і житиме людина без отих помідорів та капусти. Хіба ні? Зате зерно у нас яке! Самого ячменю маємо стільки, що... КОР. Між іншим, про ячмінь. Кажуть, що ви й досі шукаєте сімдесят сім тонн ячменю, який невідомо куди й подівся? В. В. ЯРИЗА. Брешуть. Нічого ми не шукаємо. Та й не шукали. Списані ті тонни на збитки господарства. Бо на суцільному тлі наших досягнень ті сімдесят сім тонн крапля в морі. КОР. Може, його хтось поцупив? В. В. ЯРИЗА. Таке скажете. Це ж вам не лантух зерна. Як не крути, а таки мало не півтора залізничних вагона. А вагонами, знаєте, у нас іще не крадуть. Бо в радгоспі, самі бачите, ажур КОР. Бачу. Звичайно, бачу, просто списали і край? повний. Тільки невже отак 4 і і мо. Як не кажіть, а приємно мати приятелів у республіканській газеті. А горілки вистачить...» Запросили. Іменини були на славу. На столі цілий тобі гастрономвинтрест. Шефи по одній маленькій перекинули та й, перепрошуючи, сказали, що їм і так дуже приємно з нами посидіти. То ми і за них, і за себе хильнули, а вони тільки цокалися з усіма. А Пилип Федорович взяв та й сказав: «Дорогі друзі, звертаюся до вас як завгосп, як член правління і як іменинник. Увіковічте цей знаменний день у моєму житті... Сфотографуйте нашу чесну компанію на добру і довгу пам'ять». Вони погодились. Наказали лаштуватися, як кому зручніше. Ми з Пилипом Федоровичем сіли за столом у центрі, решта по краях. Підняли вгору повні бокали і затягли «Розпрягайте, хлопці, коні...» Готово, весело промовив той, що в окулярах. ...Пізно ввечері відвезли ми їх на станцію. Коли прощалися біля вагона, Пилип Федорович схвильовано сказав: а приємно як літа. Надішлете по десять кілограмів запитав я, Шефи наші дорогі! Чекаємо фотокарток, соловей рафінаду не пожалію. Поїхали вони. Поїхали і ми. Всю дорогу з Пилипом співали та раділи, що маємо такий контакт з столичними людьми. Оповідач замовк. І надіслали фотокартки? Аякже. І не довго чекали: на четвертий день уже вся республіка нами любувалась... Шефи вліпили наше фото на самому видному місці в газеті, Там така картина вийшла, що й досі, як згадаю, метелики мерехтять в очах! Роти в нас перекривлені, мами любувалась очі аж на лобах співаємо. Та ще над моєю головою бригадир Куделиця підняв мідного таза і макогона... І сміх, і гріх... А під цією картиною підпис: «Розпрягайте, хлопці, коні та й лягайте спочивать». А ще нижче цілий гектар списано... Ми з Пилипом едоровичем як глянули... і заніміли... А як прочитали він почав ікати як маля, коли його з купелі дістають. Побігли до контори. Біля газетної вітрини натовп і регіт. Хтось єхидно вигукнув: «Пилипе Федоровичу, і гріх ПЕРЧАНСЬКЕ ІНТЕРВ'Ю В. В. ЯРИЗА. А ви як думали! Дещо списуємо. От, скажімо, за півтора року у нас загинуло близько 400 голів корів та свиней. Десь тисяч на тринадцять карбованців. КОР. І що ж? В. В. ЯРИЗА. Ясно що. Списали. Правда, на декого нарахування зробили. Аж сімсот карбованців погасили. А це виходить у середньому на кожну голову по карбованцю з копійками. Візьміть хоча б і столярну майстерню. Восени почали її зводити, а навесні ламати. Витратили на це тисяч вісім грошей... КОР. Народних? В. В. ЯРИЗА. Зрозуміло, що не моїх чи там головбуха Анатолія Володимировича Кравченка. Він, між іншим, навіть гараж собі будує за радгоспні гроші. КОР. Так це ж... В. В. ЯРИЗА. Нічого подібного. На тлі суцільних здобутків і повного ажуру це, якщо хочете, дрібнота. КОР. Кажуть, Вячеславе Васильовичу, що цього та й минулого року з пальним було дещо кепсько? В. В. ЯРИЗА. Особисто ми цього не відчули. Держкомнафтопродукт нас не ображає. Слово честі. Якщо хочете знати, у нас такі фонди, що не знаємо, куди оте пальне дівати. Витрачали й витрачаємо, скільки душа забажає. моїх І І 4 І І КОР. І як же…

Наші незабутні одноперчани

Бібліотека | Журнал перець | Контакт | Зиз | Карикатури | Комар | Лис Микита | Сатира

Copyright © 2021-2026 "Перець - гумор і сатира"