Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1988 №01 Сторінка 2

/ Журнал Перець /Архів / Рік 1988 / № 01 / Сторінка № 2
Журнал Перець 1988 №01 Сторінка 2. ГЛАВА ПЕРША, МАЙЖЕ ЕПІСТОЛЯРНА У липні минулого року голова ради ветеранів 375-го окремого зенітного артилерійського дивізіону П. Кисельов, а також редакція журналу «Перець» одержали письмовий зойк душі Є. М. Карого сина фронтовика, захисника міста Жмеринки Миколи Никифоровича Карого. У ньому Євген Миколайович з глибоким смутком сповіщав, що його батько не зможе взяти участь у традиційній зустрічі однополчан, оскільки 8 серпня 1985 року «загинув у нерівному двобої з ворогами перебудови, яка відбувається у нашій країні і в місті Жмеринці». Смертельного удару Миколі Никифоровичу завдав начальник Жмеринського вагоноремонтного заводу В. Т. Чорний виконавець волі змовників, усіх місцевих керівників-комуністів на чолі з першим секретарем міськкому партії В. С. Куликом. Завдав, відмовивши Євгенові Миколайовичу у прописці в трикімнатній квартирі самотнього батька ветерана заводу. Микола Никифорович не витримав такої наруги і наклав на себе руки, пришпиливши собі на груди власну заяву з проханням прописати до нього єдиного сина і вбивчою резолюцією начальника: «Відмовити!» Ще не встигла просохнути земля на могилі фронтовика, як знавісніла адміністрація того ж таки вагоноремонтного заводу заходилася втілювати в життя свій наступний брудний і підлий намір: позбавивши життя захисника Жмеринки, позбиткуватися і над його єдиним сином та синовою сім'єю. З цією метою вона, адміністраці я, подала до міського суду глибоко незаконний, зате погоджений з усіма жмеринськими партійними, радянськими та правоохоронними інстанціями позов, нахабно зажадавши позбавити Євгена Миколайовича, його дружину Світлану Антонівну і двох їхніх синів майбутніх захисників Вітчизни будь-яких прав на батьківську оселю, в якій вони з невеличкою перервою проживали хтозна-відколи, і, таким чином, виставити Карих за межі Жмеринки. За прямою вказівкою вищезгаданих номенклатурних змовників закоренілий хабарник суддя Петра-шек родич такого ж закоренілого кримінального злочинця, голови профкому вагоноремонтного заводу М. О. Полиця з вірнопідданською слухняністю і садистичним задоволенням ухвалив рішення позбавити Є. М. Карого права на трикімнатну квартиру № 10 по вулиці Комарова, 44. Внаслідок цього мерзотного свавілля комуніст, спеціаліст з вищою освітою Є. М. Карий, його дружина, теж фахівець з вищою освітою, і їхні діти-школярі залишилися бездомними, що, само собою зрозуміло, потягло за собою іншу драматичну або Історія вознесіння жмеринського великомученика ситуацію: батьки не могли влаштуватися на роботу, і перед сім’єю Карих замаячила перспектива голодної смерті; окрім того, бездомні діти виявилися відлученими від джерела знань, оскільки їх, не прописаних у Жмеринці, відмовилися прийняти до школи. Залишившись, як коник-стрибунець, просто неба, Євген Миколайович насамперед подбав про те, щоб його сини, майбутні захисники Вітчизни, в люту зимову тремтінь мали хоч який-небудь дах над головою. Мобілізувавши рештки фінансових ресурсів, він вдався до перевіреного негодою методу туристів розіпнув у дворі будинку № 44 намет. А подбавши про дах, пішов по партійних, радянських та правоохоронних інстанціях, вишкірених проти нього у несамовитому бажанні за будь-яку ціну відібрати у сім'ї сина фронтовика трикімнатну квартиру, пішов, щоб спробувати не лише реанімувати у змертвілих від бюрократизму душах представників цих інстанцій святу пам'ять про тих, хто відстояв для прийдешніх поколінь мирне небо, а й донести до їхньої свідомості думку, що перебудова повинна відбуватися не тільки у нашій країні, а й у місті Жмеринці. Це велике і невимовно важке ходіння скінчилося тим, що помічник прокурора міста для ще більшого жаху спустив на дружину Євгена Миколайовича вівчарку, а ті ж таки оскаженілі від вседозволеності і безкарності керівники партійних та радянських органів, гидливо скособочивши фізіономії, безапеляційно вихлюпнули: «Ми не біржа праці для безробітних!» За антиперебудовними словами послідували анти-перебудовні ж дії. До намету, напнутого не так при допомозі мотузків, як натягнутих до крайньої межі нервів, оперативно прибули наряд міліції та дружинники з вагоноремонтного заводу і, всупереч розпачливому опору бідолашних бездомних, позбавили їх навіть символічного даху над головою. Другий намет, воздвигнутий при допомозі тих же нервів і на милостиню, пожертвувану колишніми сусідами, спіткала така ж печальна доля, після чого зацькований Євген Миколайович перевів сім'ю на завчасно підготовлені позиції у сарай, де вона й перебула досить-таки не скупу на морози минулу зиму. А сам, виснажений до краю морально і фізично, надовго зліг у лікарню. Та на цьому гіркі поневіряння Карих не скінчилися. Не встиг Євген Миколайович оклигати, як за нього взявся заохочуваний першим секретарем міськкому партії Куликом інший патентований жмеринський шахрай, хабарник і вірний захисник усілякої місцевої нечисті голова парткомісії міськкому П. І. Ша-хинськии. Одного дня він увірвався на відкриті партійні збори вагоноскладального цеху, які саме тихо-мирно обговорювали якесь виробниче питання, і в ультимативній формі зажадав виключити Є. М. Карого з партії за те, що він пише скарги і добивається покарання винних у передчасній смерті захисника Вітчизни і міста Жмеринки. Та оскільки комуністи горою стали за Євгена Миколайовича, Шахинський вдався до підлого маневру підказав голові зборів, щоб той виніс на голосування дві хитрі ухвали (на вибір): надавши Є. М. Карому квартиру, виключити його з членів КПРС, або, навпаки, виключивши Карого з партії, надати йому квартиру. Збиті з пантелику комуністи слухняно підняли руки. Проте, коли через кілька днів Євген Миколайович ознайомився з протоколом, він не знайшов у ньому про квартиру жодного слова. На сімейній раді Карі вирішили вдатися до останнього шансу, гарантованого їм Конституцією: на виборах до місцевих Рад, що мали відбутися за кілька тижнів, не голосувати за продажну жмеринську кліку. Проте й тут можновладні керівники місцевої мафії їх випередили. Вони дали вказівку не включати Карих у списки виборців і таким чином остаточно позбавили Євгена Миколайовича та його дружину прав кожного радянського громадянина. Та, незважаючи на всі напасті, закінчив Євген Миколайович листа на оптимістичній ноті: він з радістю чекає у гості і дорогих однополчан покійного батька, захисника Вітчизни та міста Жмеринки, і кореспондентів. Просить лише не ображатися, що прийме він їх біля паркану будинку, з якого його викинули на вулицю «нащадки посіпак німецьких окупантів». ГЛАВА РУГА, ДОКУМЕНТАЛЬНА Поки читач, приголомшений сповненою трагізму розповіддю . М. Карого, приходитиме до тями, хочемо розповісти ще одну історію, яка грунтується виключно на документах. ...Протягом тривалого часу з дверей і вікон однієї жмеринської квартири до сусідів Долинали висо-коемоційні діалоги, які переконливо свідчили, що за тими дверима та вікнами сімейна ідилія не панує. Запанувала вона влітку 1980 року. Саме тоді в конторі далекого від Жмеринки радгоспу «Радянська земля» на Херсонщині з'явився середнього віку чоловік і запропонував свої послуги фахівця з вищою інженерною освітою. При цьому ВІН підкреслив, що до виконання будь-яких покладених на нього обов'язків може приступити негайно, позаяк з попереднім місцем проживання, а саме містом Жмеринкою його особисто, а також його дружину, нічого більше не пов'язує. Для переконливості фахівець пред'явив свій паспорт із штампом жмеринської міліції про виявлення. На делікатне запитання, що покликало його корінного городянина у неозорі південні степи, гість, зарум'янившись, розтлумачив: окрім бажання зробити вагомий внесок у виконання Продовольчої програми, до цього спонукали сімейні обставини. Мовляв, як це інколи трапляється, його рідна мати незлюбила його ж рідної дружини, а тому під одним дахом їм стало тісно. Розчулені готовністю жмеринського мігранта самовіддано попрацювати на сільськогосподарській ниві, місцеві керівні аграрії, не вагаючись, призначили його інженером-ме ханіком відділення, його дружину завідуючою лабораторією, а сім'ї в цілому надали добротний житловий будинок із присадибною ділянкою. Оточивши новоприбулих такою увагою та піклуванням, радгоспівські керівники сподівалися, що дипломовані фахівці уже невдовзі стануть одними з гарантів дальшого зміцнення економіки «Радянської землі» і взірцем для рядової громади. Однак ці сподівання досить швидко розвіялися, як ранковий серпневий туман. Кар'єра глави сім'ї розвивалася у зворотному напрямку і через п'ять років завершилася на скромній посаді слюсаря. Його внесок у виконання Продовольчої програми вичерпується лаконічною партійною характеристикою, у якій, опріч даних про стрімке переміщення службовою драбиною згори донизу, зазначаються причини такого злету навпаки: «...не зумів зарекомендувати себе сумлінним працівником і хорошим спеціалістом; авторитетом серед робітників радгос- 2 пу не користувався, партійних доручень; напоїв». пасивно ставився до виконання схильний до вживання спиртних Що ж до подруги життя, то її запалу вистачило лише на три роки, після чого вона склала з себе обов'язки зав. лабораторією, припинила будь-яку громадсько-корисну діяльність, а всю енергію спрямувала на з'ясування стосунків з корінними жителями села... У перших числах серпня 1985 року радгоспний будинок, виділений свого часу перспективним фахівцям, спорожнів: колишній інженер-механік і колишня завідуюча лабораторією разом із дітьми виїхали до Жмеринки на похорон матері-свекрухи й більше сюди не поверталися. За винятком короткочасного візиту глави сім'ї у вересні того ж року, протягом якого він хутко виконав усі паспортні формальності, після чого з неозорими херсонськими степами його вже ніщо не зв'язувало. У проміжку ж між серпневим від'їздом тимчасових селян і згаданим короткочасним вересневим візитом, а саме 12 серпня, до заступника начальника Жмеринського вагоноремонтного заводу Ю. Л. Лаграна завітало подружжя дипломованих фахівців і поклало йому на стіл заяву, написану від…

Бібліотека | Архів | Контакт | Зиз | Карикатури | Комар | Лис Микита | Обкладинки | Про Перець | Рейтинг

 Copyright © 1922-2024 "Перець"