Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1997 №03 Сторінка 10

(Сатиричні мініатюри)
Журнал Перець 1997 №03 Сторінка 10 - Сатиричні мініатюри. Мал. А. ВАСИЛЕНКА Сатиричні мініатюри ПЕРЕД ВІД'ЇЗДОМ НА КУРОРТ Дружина проводжала і просила: Адамчику, остерігайся дам! Щоб Єва там якась не спокусила... Не бійся, я вже стріляний Адам!.. ПРОГОВОРИЛАСЯ Живу я, кумо, зараз, як вдова. Ну де той мій Степан ночами бродить?! Давненько вже і в мене ночував. Як самогон кінчився не заходить. Микола НЕТЕСА. БУДЕ ТЕ Ж САМЕ Гриць про весілля ані слова, мамо... Я раджу, дочко, іншого знайти. Згадаєш моє слово, що так само Він буде із розлученням тягти! Степан ГРИЦЕНКО. ЛЮБОВ'Ю, будемо відвертими, нашим героям явно не пощастило. Із любов'ю, звичайно, з боку держави. До своїх похилих за віком та немічних громадян... То раніш, як дехто каже, за свою чесно зароблену пенсію можна було місяць із бабою по казино в рулетку грати. І на таксі по усіх шо-пах кататися. Щоб антресолі снікерсами та «Петрофф водкою» забити. А на здачу ще й квартплату проплатити. Ех, урвалася вервечка!.. Саме лише слово «соціальний захист», як спогад світлий, і залишилось. Та ще три пальці в кишені... Для складання повної економічної калькуляції на свій незалежний добробут. А він у кожного тепер непрогнозований, як дикий ринок у першому-ліпшому підворітті. Добре, у кого діти є. Та ще й із зарплатою без затримки. То якусь, гляди, гривеньку до пенсії і підкинуть, щоб до води батона купив... А якщо ні рідні майновитої, ні дітей заможненьких? Що тоді?! А тоді, братці, всі ми у рідної неньки-держави діти. От і бери нас, державонько, на свій пансіон. До будинку престарілих. На казенний харч, на свої сльози... Правда, в тих будинках свої закони, свої регіональні програми і свої неповторні виконавці... Яким в чуйності до знедолених людей не відмовиш. Приміром, хіба можна запідозрити у підступних думках, не кажучи вже про вчинки, переповнених любові до хворих пенсіонерів-одинаків завідуючого продскладом В. Пушкаря та шеф-кухаря В. Єнкіну з Мелиженського психоневрологічного диспансеру Золочівсько-го району, що на Харківщині. Та вони ж душею серцем вболівають за підопічних бідолах, аби ті не набрали зайвих грамів-кілограмів, суворо дотримувалися дієти і тим самим жили довго і щасливо. А для того ці благодійники частину продуктів просто з'їдали самі. І не тільки. Що, мовляв, не жуватимеш і не ковтатимеш заради благополуччя престарілих. Конкуренцію душевності згаданим співчут-ливцям складають хіба що комірник Є. Самой-ленко та водій директора Вовчанського бу-динку-інтернату А. Арутюнян. Коли їм закинули, що вони втратили людяність, віднімаючи у знедолених зі столу останній шматок капусти чи морквини, шановні образилися не на жарт. Ну, подумаєш, поцупили 40 кілограмів капусти і ЗО кілограмів моркви, а написали, ніби все це до граминки видали інтернатівцям. То й що! Директор того будинку В. Нехаєв однаково вважає їх ледь не взірцем благодійництва та жалості. Звичайно, важко переплюнути підлеглих пана Нехаєва.…


 Copyright © 1922-2024 "Перець"