Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1930 №18-19 Сторінка 2

/ Журнал Перець /Архів / Рік 1930 / № 18-19 / Сторінка № 2
Журнал Перець 1930 №18-19 Сторінка 2. Коли вам скаже хтось, що тварина німий язик, не вірте. Не вірте, бо це наклеп на живу тяглову силу, вигадка наших несвідомих пращурів. Щоправда, тварина говорити не вміє. Але вона все бачить, все чує, все розуміє, все відчуває, тільки не може висловити своїми словами. Вірте мені, що на власному досвіді переконався. Як вам відомо, торік зосени я був у колгосп записався. Записався, як і всі: побачимо, мовляв, що з того вийде. Коли щось буде не в лад ми своє назад. А покищо, думаю, може колгосп допоможе шкапину перезимувати. Колгосп ще тільки починає на ноги спинатись. З чого починати, чим кінчати, ніхто не знав досвіду ще ні в кого не було. Але якось одного разу зустрічає мене голова колгоспу Іван Кислиця, тай питає: Ти записався в колгосп? Записався. А що? Нічого. Треба худобу усуспільнити... Як, усуспільнити? А так, що прийшла директива з центру і наказує худобу в один колективний хлів зігнати. Усю? Не знаю... В директиві про це не сказано. Може комусь ця звістка й не сподобалась, але мені байдуже. Зараз же, як тільки люди почали усуспільнювати, заобротькував я свою шкапину й потараторив до колгоспної стайні. Що мав робити, коли хураж вийшов? Минув місяць. Моя гніда вже не моя, а колгоспівська. Стоїть вона в затишній стайні й цілу ніч жує сіно, якого в мене вона давно не бачила. Дивлюсь я на неї, а серце мало не лусне з задоволення. Бачу в моєї гнідої починають клуби закруглятись, здуховини повнішають, одно слово почала кобилка набувати питомої ваги. Почав я частіше навідуватись у колгосп, щоб поглянути на гніду, чи бува часом не кривдять її там. Гніда не забувала про мене. Як тільки покажусь у стайні, вона зразу ж чує мої кроки, повертає голову і так радісно: Ги-ги-ги! наче сміється. Тоді я пролазю поміж кіньми до ясел і починаю лащити та гладити її по морді. Нічого, молодці хлопці! Добре доглядаєте за тягло- вою силою, кажу я до конюхів. Хлопці десь там пораються в другому кінці, а я непомітно руку в ясла і пригорну яку жменьку оброку від Маркової кобили, що стояла обіч моєї. А тоді перелізу на другий бік, та ще й у Сидорового жеребчика якусь жменьку зачеплю. А щоб не кривдити Маркової буланої та Сидорового карого додам їм по жменьці від інших коней, а тим від їхніх сусідів і т. д. І виходило, що від усіх по пучці, а моїй зодві при- горщі. Надходила весна. Моєї гнідої і впізнати не можна. Коли б не вухо, що колись надрізав коновал, пускаючи кров, я б ніколи не сказав, що то моя кобила. Гладка, струнка, шерсть аж вилискує, одно слово кобилка активною зробилася. Так і хочеться загнуздати, сісти верхи і в поле з вітром навипередки. Або ще хочеться запрягти у візок, посадовити жінку і повоєнжувати трохи селом на злість глитаям. Але я не мав права цього робити: кобила була і моя і не моя. І взагалі в колгоспі не дозволялось по-дурному гарцювати на конях. І така досада взяла мене за серце... Ходжу наче сам не свій, а законтрактований. Ну, справжнє тобі запаморочення. А тут ще з колгоспу наполягають. Пора насіння усуспільнювати. Чи скоро, Давиде, здаси зерно? Почав я тоді з жінкою радитись: Що робити? питаю. Чи будемо вже колективом жити, чи ще може трохи погосподарюємо? Не лежить чомусь моє серце до колективу, каже жінка. І в мене теж чомусь не лежить, згоджуюсь сам. Порадившись отак і, взявши на увагу те, що надходять свята, а в гості нічим буде їхати, ми ухвалили вийти з кол госпу. Вивів я гніду з колгоспівської стайні і закинув ногу на неї. Не їхав, летів на ній додому. Радий такий!.. Коли на другий день уранці заходжу у хлів, дивлюся немає кобили, тільки оброть на яслах. Каравул! Рятуйте, хто в бога вірує, кобилу вкрали! Позбігались люди. Що? Де? Коли? Як? Зчинилось таке на подвір'ї, що й розказати трудно. Жінка голосить, я рву на собі волосся, а сусіди охкають та ахкають. Хтось порадив у сільраду заявити. Послухав, пішов. Допоможіть, кажу, кобилу хтось вивів цієї ночі... Кобилу вкрали? перепитує голова. Еге ж... Як корова язиком злизала... І ти не знаєш хто? А вже ж ні... А я догадуюсь. Ти, брате, постраждав на фронті клясової боротьби... І голова почав накручувати телефонний апарат. Район?.. Дайте міліцію... Дир-р-р-р-р! Райміліція?.. Ви чуєте?.. У нас загострюється кля-сова боротьба!.. Ворог не спить!.. Цієї ночі глитаї свиснули кобилу у незаможника Давида Закавики!.. Що?.. Свиснули, вкрали, значить... Вживіть заходів!.. Голова повісив слухавку на місце. Чув? запитав у мене. Чув... Ну, так знай, що ти жертва клясового терору. Проте не журись, кобилу знайдемо. Дякувати голові, трохи заспокоївся. Іду вулицею й думаю про наступні клясові бої, про кобилу... Коли це зирк жінка назустріч летіть. Чоловіче! кричить, кобила знайшлася!.. З колгоспу переказували, щоб забрав... Вона в колгоспі?! Ато ж. Казали, що сама вночі прийшла... Я прожогом туди, забрав гніду, привів додому, прив'язав цупко, а хлів на замок. Здохнеш, а не втічеш! * * Другого ранку повів кобилу до води. Коло криниці, як звичайно, пустив повід, а сам витягаю відро. Витягнув. Оглядаюсь... А гніда пі-і-і-шла кудись. Ксьов! Ксьов! Ксьов! А куди пійшла, здохла б ти йому. Куди там! Пішла й не оглядається. Я за нею, а вона тюпки. Я навперейми, а вона риссю в колгосп. Отак цілу декаду вів дискусію з кобилою. Я її тягну додому, а вона, тільки одвернусь назад у колгосп. Останній раз насилу виманив її із стайні. Ну, ніяк не хотіла йти. Конюхи, спасибі їм, допомогли загнуздати, підсадили мене й поїхав я. Ось і садиба. Правую прямо в подвір'я. А вона, порівнялась з ворітьми тиць, і далі не йде. Я її під ребра закаблуками, а вона круть назад.…

Бібліотека | Архів | Контакт | Зиз | Карикатури | Комар | Лис Микита | Обкладинки | Про Перець | Рейтинг

 Copyright © 1922-2024 "Перець"