Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1947 №14 Сторінка 4

Журнал Перець 1947 №14 Сторінка 4. Г. РИКЛІН їхав, прибув до Заріччя вве- пасажир, скрізь і всюди квіточки по- і не злічити, одну блоху, таки справа раз дай бог Поїзд, яким я мері. Вже на ближніх підступах до міста я бачив з вікна вагона величезні клапті єгипетської тьми, безладно розкидані по землі й по небу. Причому на землі ще де-інде миготіли скромні вогники. На небі ж і цього не було на всьому величезному просторі жодної, бодай мізерної, зірки. А куди цього вечора подівся місяць і досі ще не з’ясовано. Інтимні сутінки мене зовсім не влаштовували. Річ у тому, що в Заріччі я ніколи не був. А приїхати до незнайомого міста темного вечора приємність, що дорівнює грі в піжмурки на пересіченій місцевості. Тим паче, що мій знайомий, молодший лейтенант адміністративної служби, Сени Крилов років з десять тому провів у Заріччі цілий тиждень, не справив там ніякого враження, залишився невдоволений і змалював мені цей населений пункт в досить похмурих тонах. Сеня, сказав я Сені, завтра їду до Заріччя. Скажи, будь ласка, що уявляє собою ця цитадель? Сан-Франціско знаєш? Ні, щиро признався я. Гляди й Сандвічеві острови теж не знаєш? Ти вгадав, Сеню! гаряче вигукнув я, вражений його проникливістю. Так от. Заріччя не схоже ні на Сан-Франціско, ні на Сандвічеві острови. Зрозуміло? От і всі відомості, які мені вдалося зібрати про Заріччя. Кинувся я до енциклопедій, сподіваючись там, десь між Житомиром та Іркутськом, знайти Заріччя. Але ні в Великій, ні в Малій енциклопедіях не було жодного натяку на це середньої величини місто. До Заріччя я під’їжджав з таким настроєм, який буває у вегетаріанця, який випадково проковтнув муху. Коротше кажучи, самопочуття було неважне. Та це й зрозуміло що за інтерес жити в такому глухому пункті, який не лише «на карті генеральній кружком позначено не завжди*, але про який немає й натяку в жодній енциклопедії. А мені цього літа дуже хотілося побувати в якому-небудь веселому периферійному, бодай маленькому, містечку, де б пахло орхідеями й дихав ароматом жасмін, і де б вечорами, крім шаблонного місяця й остогидлих зірок, яскраво сяяли б електричні ліхтарі. Але де взяти... Стривай, що це? її І справді, що це? Нічого не розумію. Поїзд зупинився біля яскраво освітленого вокзалу. Але може, це не Заріччя? Може, це яка-небудь столиця? Ні, Заріччя. Так сказано на табличці. А я звик вірити друкованому слову. Швидко хапаю свою валізку й вискакую на перон. Світло. Чисто. Порядок. «Пиво-води*. «Кімната матері й дитини». Телефон-автомат. Пахне орхідеями. Дихає ароматом жасмін. Захоплений, кажу місцевому жителю: Хороший у вас А місцевий житель поспішає й на ходу відповідає: Це все Софронов наробив! Я тут же відразу вирішив, що цей Софронов молодець! Але хто він? Обов’язково треба буде дізнатись. Виймаю блокнота й записую: вокзал. Орхідеї. Софронов. Од вокзала до міста кілометрів три чотири, на щастя, в Заріччі реглося кілька візників. якомусь вокзал. кудись їй п Але, ще збе- і дві категорії: Візники діляться на катих і мовчазних. Мені трапився досить балакучий дідусь. До того ж, він був глухий, як радіорепродуктор. Отже, зв’язок був однобічний: він міг говорити, скільки схоче, а мені доводилось мовчати. Цілу дорогу безугавно розмовляв мій де-ренькотливий репродуктор. Я ж був приречений на сувору мовчанку. А на другий день я дізнався, що дід хитрував. У нього абсолютний слух. І він навіть грає на балалайці. А глухого він удавав з єдиною метою, щоб пасажири з ним не торгувалися. Ось монолог цього старого пройдисвіта, виголошений дорогою від вокзалу до міста. Тепер от непогано їздити! А два роки тому тут грязюки було коневі до пупа. А тепер бруківка, кругляк і берізки край дороги. А хто це все сотворив? Товариш Софронов, дай бог йому багато здоров’я. (Виймаю блокнота й записую: кругляк. Берізки. Софронов).…


 Copyright © 1922-2024 "Перець"