Перець
ГУМОР І САТИРА

Перець 1952 №07 Сторінка 5

Перець 1952 №07 Сторінка 5. САБАХАТТІН АЛІ* Ілюстрації В. ГРИГОР’ЄВА Чому я пишу тільки про сумні явища життя? Мої чутливі друзі незадоволені з цього. Як ти можеш помічати навколо саме тільки лихе? питають вони в мене. Чому ти пишеш тільки про голодних, убогих і стражденних? Хіба немає на світі нічого іншого, крім безпритульних дітей, що торгують газетами і збирають на вулицях недокурки; убогих селян, що готові вбити один одного за вершок землі або ковток води; замучених у тюрмах в’язнів; людей, що стали жертвами безправ’я; хворих, позбавлених лікарської допомоги? Хіба на світі не залишилося нічого гарного й приємного? Чому в усіх твоїх героїв змарнілі обличчя й серця покраяні горем? Хіба в нашій країні немає жодної щасливої людини? Як не бути! Слід тільки добре пошукати. Для цього не треба далеко ходити: в нас усе відкрито, все видно. Звичайно, є в нас не тільки веселі, щасливі люди, є навіть щасливі собаки. І я вирішив цього разу писати не про голод, страждання й ненависть, а про достаток, ситість і любов. У тій частині міста, де я живу, широкі асфальтовані вулиці, їх прикрашають молоді сосонки, посаджені вздовж проспектів; проте, тіні від них небагато. Виростити кожну таку сосонку коштує дорожче, ніж навчити одну дитину в школі. Кожного ранку тротуарами прогулюються вишукано одягнені молоді матері, які возять у чепурних колясочках своїх червонощоких, угодованих дітей. На шовкових ковдрах у колясочках лежать різні іграшки, їх так багато, що діти не знають, за котру взятися: то торохтять брязкотельцем, то тягнуть у рот дудку. Поряд з колясочками ідуть старші діти. Стріпуючи кучериками, вони щось розповідають своїм матерям. Частенько молоді жінки збираються до гурту і весело гомонять, доручаючи дітей чисто одягненим нянькам і мамкам. У маленькому сквері відгодовані дітлахи вовтузяться в піску з відерцями й лопатками: вони конають річки, споруджують палаци, а потім руйнують все це ударом маленького кулачка. Стежачи за ними, сидить з іноземною книгою в руках гувернантка в білій панамі. Літня дама в моднім капелюсі розважає примхливого онука. На іншій лавці три чотири гарненьких мамаші плетуть щось і заразом перемивають кісточки своїх знайомих. Тут на всьому лежить печать достатку й покою. Та разом із тим на всіх обличчях вираз надзвичайної нудоти. Павутиння нудьги, яке обвиває цих людей, таке тонке, що його відразу й не помітиш. Але придивіться уважніше і ви побачите цю нудоту в байдужому холодному погляді, почуєте її в пустому, вимушеному сміхові. Ці люди, здається, зовсім не слухають один одного, не чують вони й самих себе; здається, ніби думки їхні витають десь далеко, насправді ж у них немає ніяких думок. Але вони не страждають од цього. Хай їм і не весело, але вони сміються. Вони не завжди бувають задоволені життям, але зовсім не бажають змін. Кожного разу молодий високий парубок судячи з застебнутої на всі гудзики коричневої сукняної куртки, швейцар або лакей з багатого дому прогулюється вулицею з маленьким песиком. Песик цей, з вершок завбільшки, теж поважно дріботить на плетеному сап’яновому поводку, з сап’яновим нашийником. Кудлаті, кофейного кольору песикові вуха звисають до землі. Лакей пристосовує свій крок до песика. Якщо йому захочеться трошки постояти, він чекає, якщо песикові вдумається йти далі, він знову йде за ним. У вогку, холоднувату погоду на песика одягають світлоко-ричневу сукняну попонку, облямовану темносиньою тасьмою. Попонка, вичищена до блиску, щільно обгортає песикову спинку, зручно обхоплює лапки й застібується під черевцем. Видно, що пошив її чудовий кравець. Коли песик, за відомою потребою, підбігає до дерева, лакей здоровенний паруб’яга, який міг би легко скопати мотигою велику ниву, шанобливо чекає, поки улюбленець його пані закінчить свою справу. Потім вони знову поважно рушають далі. Цей песик у чепурній попонці не відповідає на гавкіт інших собак. Навіть, якщо який-небудь величезний…


 Copyright © 2021-2025 "Перець - гумор і сатира"