Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1953 №17 Сторінка 4

/ Журнал Перець /Архів / Рік 1953 / № 17 / Сторінка № 4
Журнал Перець 1953 №17 Сторінка 4. Володимир БАНДУРАК Ілюстрації В. ГРИГОР’ЄВА (З БУВАЛЬЩИН 1939 РОКУ) Павло Печенюк, сільський війт і старший церковний брат, не міг собі від тижня ніяк місця знайти. Вертівся, як курка з яйцем. Навіть їсти не міг, а про сон ані гадки. Може, вам, вуйку, щось напитися дати? питала наймичка Маланка. Іди мені з-перед очей, бо... Або чекай-но... Чекай-бо, кажу, глух-мею!.. Принеси мені кислого молока, але з сметаною, чуєш?.. Але й молоко не помагало. Бо не така ж маленька гризота була в Павла Печенюка, щоб її молочком погасити. Де-де-де!.. Почалась вона тоді, коли війт почув, що панська держава розсипається, ніби колесо від воза, з якого злетів обруч. Печенюк зразу не вірив: Це, братку, не може бути!.. То хто таку брехню з коліна вилупив? Чи не ти, Матвію, га?.. Бо ти щось мені, братку, занадто з нашим учителем спілку тримаєш, з тим більшовиком. То дивись, аби не було зле... А ви, люди, стуліть роти, бо за таку бесіду вічним криміналом пахне... Але коли вже і панський управитель вночі потихеньку вибрався з двору, отоді аж війт зажурився, мов над покійником: Диви, така кріпка і багата держава, аж блищала, як у люстрі, і на тобі, братку: сіла, мов віз у баюрі... А як трохи заспокоївся: Я за панами не дуже-то плачу, хай би йшли до псової мами, але то, братку, моя посада пропала!.. Подумати тільки, гей!.. Дванадцять років, як один, ношу я війтівську печатку, то кожне сміття в селі тебе поважало. Все: «Пане війте, зробіть мені оце-о, то я вам за ваш труд три дні в самі жнива відроблю або молотити піду...». А тепер це все, братку, за водою піде... Печенюк снувався з кутка в куток, неголений, зарослий, як ведмідь, позирав спідлоба непевним оком, готовий кожної хвилини вибухнути простенькою лайкою. Товстенна війтова шия вигиналась вниз, неначе в того бика, що лагодиться когось на роги вхопити. «Кажуть одні, що прийдуть німці. Гм... То це, братку, ще також ласка божа буде, бігме-но... Гітлер, кажуть, порядних газдів не кривдить, а жеброті писки раз-два замкне. Ого! його вчити, братку, не треба. Кажуть, в його руках ціла Європа пищить... Але то мелють в селі язиками щось про отих червоних... Отут тобі вже чистий капут та й решта. І посаду шляк трафить, і маєточок піде на бубон... Гей, нема-то навіть з ким у селі, до дідька, порадитися!..» Павло сів за стіл, аж дубова лавка ввігнулася. Маланко, гей!.. Внеси мені, дівко, дзбанок кислого молока. Чекай-но... А як принесеш, то скочиш до Ілька Ковцуна, хай зараз прийде... Але на одній нозі, чуєш?.. До того, що ногою косить? допитувалася наймичка. Замкни свій вітряк, дівуле, бо як вхоплю палицю, то попам’я-таєш, як газді прозиватися!.. Коли Ілько Ковцун прикульгав до Печенюка, вже смеркало. Він зразу всунув у двері свою кудлату голову, бо розчісував волосся тільки пальцями, потім пересадив через поріг ліву ногу, а вже потім руками праву. При цім сопів, наче три ковальські міхи. Ілько ще малим упав з чужої груші і переломив праву ногу. Правда, кістка зрослася, але чогось коліном досередини. Тому Ілько, як ішов, то косив нею, ніби циган косою. А я гадав, що тебе вже дідько вхопив! накинувся на Ілька з лайкою війт. Спиш по цілих днях, аж запух під очима. Хіба йому голова болить, що я спати не можу?.. Ти, братку, якийсь громадський радний, то говори мені тут зараз, що з цієї содома-гомори вийде?.. Ілько запустив руку в кудлате волосся: Не муштруй мене, чоловічку, бо я також ледве по світі лажу. З тої гризоти я нині свою стару вибив, але все одно нічого не помагає... Вже, чоловічку, пробував горівкою забутися, але ще більшого жалю собі напитав. Кинув я порожню пляшку в голову наймитові та й думаю собі, чоловічку, так: «Піду до нашого єгомостя, висповідаюся, запричащуся, то. може, мене пан-біг якось нарозумить»... Лиш я собі так подумав, а двері рип твоя Маланка на поріг... То я, чоловічку, шапку на голову та й сюди... Печенюк вхопився Ількових слів, ніби хлопчик маминої спідниці. Оце ти, братку, правду сказав, до ксьондза треба піти. Таки зараз. Панотець там різні газети вичитують, а в них напевне стоїть про те, що нас інтересує... Ба, ще можна б до вчителя зайти, але він, злодій, за голотою тягне... ...По дорозі намовили ще Івана Кухту до компанії. Тепер уже йшли всі три городами, щоб людям очей не зривати. Іван Кухта був довгий мужик, як телеграфний стовп. П’ять років тому його щось підвіяло, і з тих пір ходив похилий вперед, ніби переламаний у поясі. Як говорив з ким, то підставляв йому ліве вухо під самий ніс. Робив це з такої причини: мав Іван таку звичку, що жерся із своїми наймитами, як гризе іржа залізо. їв їм печінки, поки наймит не втікав від біди на друге село. Аж наскочив Кухта на гуцула з Кут. Годив Юра газді, як болячці, і терпець урвався: як свиснув Івана поза вуха на саме різдво, аж той прикляк біля жолоба (бо це було в стайні). Відтоді Кухта оглух цілком на праве вухо, а на ліве ще перед тим недочував трохи. На плебанії вже світилося. В покою з ощадності горіла єдина свічечка, мов за померлі душі. Панотець сидів біля столу, кругленький і низенький, як бочка з пивом. Там, де в бочці повинен бути чіп, блищала панотцева лиса голова, ніби макогін облизаний. Гості, гості, прошу я вас, зрадів панотець. О, і ви, Іване, зайшли?.. Що кажете, єгомость? підбіг хутенько до столу Кухта і смачно цмокнув панотця в пухкеньку руку. Війт і Ілько нерадо пішли за його прикладом. Велика гризота пригнала нас до вас, прошу отця, говорив за всіх Печенюк. Такий час прийшов, що ока стулити не можу від думок. Щось доїть тебе отут під серцем... То прийшли ми до вас, прошу отця, ніби оті блудні вівці до свого пастиря... Отче духовний, журимося такою чорною журбою, що трохи з розуму не сходимо, бідкався й собі Ілько Ковцун. Іван Кухта намагався до бесіди своє слівце додати, але його не допускали. Тому сидів на стільці, спершись ліктями на свої коліна, похилений вперед і насторожений, як готовий до стрибка хорт, і жадібно ловив очима з чужих уст кожне слово. А війт з Ільком викидали перед панотцем перегорілі болі. Панотець вже давно лагодився перервати бесіду війта, але прикусив язика і дав йому докінчити. Тепер уже не втерпів: Смійтеся з цього, мої любі! Хм... Кажете, червоні йдуть сюди?.. Ха-ха-ха!.. Ой, не можу... Га-га-га!.. Ну, і видумали, мої любенькі... Хо-хо-хо!.. реготав щиро й довгенько панотець, аж живіт трясся, як холодець у цебрі, коли його…

Бібліотека | Архів | Контакт | Зиз | Карикатури | Комар | Лис Микита | Обкладинки | Про Перець | Рейтинг

 Copyright © 1922-2024 "Перець"