Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1954 №11 Сторінка 5

Журнал Перець 1954 №11 Сторінка 5. А. ДРОФАНЬ Артем Панасович і Галина Сидорівна святкують іменини свого п’ятирічного сина Іл-люшки. Обоє вони кандидати філологічних наук, працюють в університеті, і за столом у вітальні тепер сидять, головним чином, їхні знайомі по . ж. - А» о « » дружина, п’ять чи шість викладачів, всі парами, з чоловіками, жінками. Тільки наймолодший серед гостей, холостяк Павло Павлович, який лише півроку тому захистив дисертацію і почав працювати в університеті, прийшов сам. Він якось і зовні відрізняється від інших. Одягнений в прим’ятий темносиній костюм, вишиту сорочку з стоячим коміром, Павло Павлович весь час ніяковіє, не знаючи, де подіти руки, раз по раз підбирає на голові волосся, що розсипається на всі боки. Говорить мало, більше слухає інших, хитає головою, посміхається. А за столом по-сімейному тепло і затишно. Все тут якось особливо гармонує: і вишукана мова, якою розмовляють гості, і красиві жіночі вбрання, і вся обстановка вітальні, з піаніно, телевізором, картинами на стінах і легкими гардинами на широких вікнах. Між батьком і матір’ю сидить іменинник червонощокий Іллюшка. Він букувато поглядає на гостей, безупинно дригає ногами, лізе руками в тарілку з кетовою ікрою, надіває на пальці кружальця цибулі. Іллюшко, говорить з поблажливою усмішкою Галина Сидорівна, ти вкрай неви-хований, ти мене просто соромиш, сиди, будь ласка, пристойніше... Порядкує, подає страви сама Галина Сидорівна. Все це вона робить швидко, легко, як і ли-чить справжній господині. На кухні подовгу не затримується: там, як видно, є в неї добрі помічники. Десь серед вечора Іллюшка починає витворяти штуки, яких уже ніяк терпіти не можна. Галина Сидорівна не стримується, хапає сина за руку, виволікає його з-за столу. Насте!.. Чуєш?.. Забери його, поганця, до себе, будь ласка... На порозі вітальні вперше за весь вечір з’являється дівчина в рясній, картатій спідниці, у великих, з чужої ноги, черевиках, біленькій ситцевій кофті. Вона якось ніяково, з винуватою усмішкою зупиняється біля порога, вклоняється гостям, бере на руки опецькуватого іменинника і поспішно виходить. Артем Панасович тимчасом пускається в спогади, починає розповідати про своє гірке дитинство, про важку молодість. Слова в нього народжуються з дивовижною легкістю, невиму шеністю, лягають одне до одного, як мазки фарб під рукою талановитого живописця, створюючи живі, хвилюючі картини. Слухають його гості, і поволі починає зникати ось оцей огрядний, у синьому костюмі викладач університету, кандидат наук, а натомість в уяві постає десятирічний пастушок арбованих бузиною, у полотняних штанцях, з одною підтяжкою через плече. Велика череда у босоногого пастушка, дуже велика! Ще сонце не зійшло, ще пташки не пробудилися, а він уже йде вулицею з сопілкою: Ту-ту-у-у... ту-ту-у-у... Я вже йду... Я вже йду... Радості, звісно, було мало, бо пастуха, та ще з батраків, легко й вилаяти, і стусана йому дати, і погодувати недоїдками. Одного разу дуже цікава книжка була в його торбинці. Зачитався і не помітив, як кілька корів зайшли в конюшину. Особливо далеко забрела червонаста, велика, яку Артем називав Занудою. То була одна із трьох корів, що належали найбагатшому в селі куркулеві. Жене Артем увечері череду, а Зануда йде останньою, ледь ноги переставляє. І тільки загнав у двір, як вона з усіх чотирьох упала на землю. Було в того куркуля два сини. В галіфе, у блискучих чоботях ходили, все спортом зай- малися. Кинулися вони до корови, потім вхопили по батогу і з усієї сили почали стьобати пастушка... Боже мій, схлипує дружина вся поморщившись, ніби ті батоги по її спині, скільки в житті було професора, заходили стей... жорстоко- тоненьким голосом, що…


 Copyright © 1922-2024 "Перець"