ГУМОР І САТИРА

Перець 1957 №20 Сторінка 7

/ Перець /Журнал перець / Рік 1957 / № 20 / Сторінка № 7

Перець 1957 №20 Сторінка 7. ЩЧОРА прибігає до мене в май-стерню комсомольський секретар: Іване Гнатовичу... Розкажіть нашій мололі в клубі, як ви парубкували. Я й очі витріщив... А він просить, а він молить? Ану, як пристав, мусив погодитися. Бо я такий чоловік, коли вже той... не можу відмовити. А до того... приємно згадати молоді літа! З чого ж його почати?.. Ага. згадав... Недавно я був у Києві, у своєї дочки Марини, що учителює в інституті. Ох і надивився я всячини... 1 наслухався!.. Саме тоді наїхало до Києва молоді зі всього світу. Пам’ятаю, сиджу на ослоні в парку. А поруч справжнє весілля. Парубки, дівчата Грають, співають, танцюють!.. А біля мене сиділо дві жінки. Правда, вже підтоптаних... Одна сива, з червоними губами й нігтями. А друга... і не розбереш, якої масті. Чую шепче: Гляньте, гляньте, яке витворяють!.. Хіба тепер молодь?.. Звиніть за слово, тьху!.. А друга їй: Правда ваша... От колись була молодь, господи боже мій!.. А культура яка була!.. Думаєте, молоді громадяни, що ті жінки брешуть? Істинну правду говорять. І я подумав тоді: хіба тепер молодь?.. Батьків не слухають, їдуть на шахти, на цілинні землі, в університети... А що дівчина без матері або парубок без батька?. Живуть без ніякої настрашки... Ех, не ті тепер дівчата, не ті й парубки. Колись, було, глянеш парубок так парубок. Здоровий, в літах, піл вусом і без отих модних витребеньок... І батьків слухає. А тепер подивишся. . Не встигне вбратися в пищики подай йому галстука, подай костюма, калоші! Подай черевики на таких рипах, щоб аж собаки гавкали, коли йде вулицею! І зразу до клубу, до кіна. до театру... На танці несе його!.. А колись хлопці й дівчата сиділи дома. Нікуди, крім млина й базару, не рипались. Була настрашка, а значить був порядок і повна культура! От, приміром, я... Лише в двадцять років вийшов на вулицю! І то, сказати б, випадково. Якось побачив у дзеркальце, вмазане в стіну, що в мене під носом щос' зачорніло. Ага, думаю, вуса... Значить, можна починати й парубкувати. Заявив батькам. Вони погодились. Тоді все робилося з дозволу батьків. Не так, як зараз! Пошила мати штани. А крам був добрячий, що й зубами не порвеш! Вишила сорочку. Батько пообіцяв для такого діла дати свої солдатські чоботи. Ще добрі чоботи! Бо він взував їх лише тричі на рік: на різдво, на Великдень і на зелені свята. Приготувався чекаю неділі. Нарешті, дочекався. Одягнувся хран-том. Намастив чоботи дьогтем. А дьоготь тоді який був!.. Хоч хліб у нього вмочай! Тепер нема такого!.. Так ото причепурився. Надів батькового, ще солдатського, картуза. Почепив до нього аж два чорнобривці. Набрав повні кишені кабакового насіння... Глянув батько й каже: А може б для проби старі штани одяг? Та що ви! кажу. І пішов. Уже примеркало. Худоба йшла з череди. Іду балкою. У грудях повно щастя, а в кишенях кабакового насіння. Спробував ухнути. Вийшло. Аж корови полякалися. Колись же не так було, як тепер. Хто не вміє ухкати той і не парубок! Почув, десь грають музики. Я туди. Підходжу. А скрипка й дудка ану прямо вимовляють- «Будем їсти, будем пити, будем їсти, будем пити. ..» А бубон відповідає: «Будем, будем, як дадуть!» А грали тоді як!.. Хіба тепер грання?.. Ось, приміром, і в нашому клубі. Аж сімнадцять мідних труб і вісімнадцятий бубон. А почнуть грати не те! Половина грає, половина мовчить. Ноти якісь повигадували. У бубон б’є якось через ряд і тихо, ніби три дні не їв. ...Підійшов я до гурту. Послухав музику, аж затрясся!.. Постояв, злускав жменю насіння, думаю: «Пора й себе показати. А то засміють». А на селі було так, як уже візьмуть на зуби до смерті не ви пустять. Порядок був! Польку я вже танцював. Правда, не з дівчатами, а з вилами або з граблями. Граю на язик і танцюю. Виходило добре, аж курява здіймалась. Кинув оком: кого ж узяти на танець? Дивлюся: стоїть Векла Ме-режкова. Дівка вже, як кажуть, зі стажем і боса. Мабуть через це і в танок не брали її. Поправив картуза, підійшов до неї. Векло, кажу, ходімо стопчемо польку... Що ми, гірші за всіх? Узяв її за руку. Повів у коло. Аж тут маленька неув’язка: не знаю, як брати дівку! Чи на оберемок, чи так, як граблі або вила... Якось приладнався і пішли. Музики грають, Векла почала підстрибувати... А я чи злякався, чи не звик: не знаю, що з ногами робити! Ніби зайві. А тут Векла: - Чого ж ноги тягнеш? Танцюй! «Ну, думаю, що бог дасть...» І як пригнувся, як підскочив!.. Векла в крик: дао... Ти що. п’яний чи скажений? На обидві ноги зразу наступив! І хотіла втікати. Ледве вблагав хоч трошки покрутитись. Розкарячивсь я так, щоб знову на ноги…

Бібліотека | Журнал перець | Контакт | Зиз | Карикатури | Комар | Лис Микита | Сатира

Copyright © 2021-2026 "Перець - гумор і сатира"