ГУМОР І САТИРА

Перець 1963 №13 Сторінка 7

/ Перець /Журнал перець / Рік 1963 / № 13 / Сторінка № 7

Перець 1963 №13 Сторінка 7. 1. «ЩЕ ЯК НЕ БУДЕ ВИДНО ДУБА» ...їхав машиною на Володарку. Власне, не зовсім певен був, що саме туди їду. Діло в тому, що за селом Озірна, на Київщині, дорога розгалузилась: одна ліворуч пішла, друга праворуч... Саме неділя. Людей у полі нема, спитати нікого. Ще кілометрів зо два проїхав і наздоганяю бабусю і діда. Ведуть на мотузочці козу. Видно, з Озірної ведуть, з базару. Давай станемо, кажу шоферові, та все-таки уточнимо... Порівнялися. Стали. Здрастуйте! Доброго здоров’я!.. Нам треба на Володарку, звертаюся до дідуся. І от не знаємо, чи правильно повернули, чи ні... Куди вона веде, оця дорога? Поки дідок підбив кашкета повище, поки збирався з мислями, бабуся, що держала козу, одним подихом випалила: Оце прямо їдьте і через півчаса будете там, я знаю, бо звідти родом!.. Таке бабине втручання мов ошпарило діда, він різко повернувся до неї: Ану, цить! Чого заторохтіла, тебе ж люди не питають.... І бабуся замовкла. Дідок знову трішки замислився, ще раз підправив кашкета: Значить, вам на Володарку? Еге ж, на Володарку. Так от... Оце отак, як стоїть машина, так і держіть! Прямо і прямо... Там будуть ще всякі інші і наліво і направо дороги, та ви на них геть і не дивіться. По оцій ось, що під вашими колесами, і їдьте! Ви поняли? Вбік не нада! Поняли, поняли, діду! От! А тепер так. Будете держать прямо і прямо, а тоді... як ще не буде видно дуба... як дуба, кажу, ще не буде видно, повернете наліво! Ви пойняли? Тут я, признатися, закліпав очима: Так його ж, кажу, того дуба, і зараз не видно! Хе! Це ж не тут, це як там далі ще не видно буде!.. Ясно! Спасибі... Уточнили ми все і сміливіше поїхали. 2. ОХ, І ПОПАЛО КОНЯМ!.. Було це на Полтавщині. З блокнотом у кишені, молодий ще, ішов я з райцентру у село Малі Шишачки. Кілька чоловік сказали одне і те ж: Як підете он отією степовою дорогою, то буде рівно сім кілометрів. Іду годину. Вже й півтори іду... ліворуч біліє гречка, праворуч хвилюється висока пшениця, а Малих Шишачок ще й не видно. Аж бачу назустріч підвода їде. Дорога суха. Груддя... На підводі, на дошці, покладеній поперек драбин, сидить, бачу, дебелий дядько. І так ним трясе, так підкидає, що аж картуз на ньому підскакує. Підняв руку. І він вигукнув протяжно: Тпру-у-у! Привіталися. Натягнувши віжки, дядько встав на возі. Чи далеко мені ще до Малих Шишачок? питаю. Казали, сім кілометрів, щось не те. Далеко ще? Після деякої паузи дядько приступив до відповіді: Якщо точно вам сказать, то це буде, щоб не збрехати вам, ну не більше, як... Він не докінчив фразу, бо коні так рвучко смикнули, що дядько ледь не впав. Тпрру-у-у, щоб ти сказилась! Ач, яка проворна! То не підженеш її, а це, бач, не встоїть, проклята! В повітрі засвистів батіг. Тпру-у-у! Смикнув він ще раз за віжки. А тоді знову повернувся до мене. Скільки кілометрів? Кілометрів скільки? перепитав я, щоб довго не затримувати воно наче чоло- Так я ж вам оце й хочу сказати, а бачте, яка худоба... Якщо брати оце з місця аж у село... Вам у колгосп чи в раду? В колгосп... воно, цього Значить, оце звідси туди буде..* Та коні рвонули знову! Щоб ти погибла! крикнув дядько. А тоді, бачачи, що коні не дадуть йому поговорити, сів на дошку і, їдучи, кинув сухо, сердито: Морочите голову! Триста метрів з гори зійдете, і Малі Шишачки!!! 3. КИСЕЛИЦЯ Стояло жарке літо. От-от мали початися жни ва. Саме тому і послала мене редакція на Херсонщину, в Цюрупинський район, який першим і мав їх починати. Таврія! Край золотих пшениць, виноградів, кавунів, абрикос... З приємністю згадую і, мов зараз, бачу перед собою ту неповторну степову красу! ...Десята година ранку. А я іду з села Копані у село Раденське. Залишилось ще кілометрів шість... Позаду закалатав віз, і мене наздогнав старенький чоловік. Привітався, знявши карту-зика, минув мене. їде та все повертає і повертає шию, не зводячи з мене очей. Видно, хотів розгадати дідок, що це воно за молодий незнайомий чолов’яга у його краях мандрує. Далеко путь держите? озвався. Та в Раденське! кажу йому. О! То це ж до нас. Сідайте, підвезу... Подякував. Сів з ним поруч. І їдемо. І, звичайно, не мовчимо. Ще раз оглянувши мене з ніг до голови, дідок повів розмову: Це ж ви, мабуть, з району до нас, як уполномочений? Ні, дідусю, не з району... Ну, значить, з області! кинув він трохи бадьоріше. І не з області, кажу, і не уполномочений... Ну, а все ж таки представник? цікавився він далі. І я розповів дідкові все: що я з редакції, по якій справі прибув, на скільки... Значить, ви оце і є з самої редакції? уточнив він. З самої!.. От, як воно буває, скажіть! їдеш собі отут у нас, у степу, і не знаєш, що стрінеш саме ту людину, яка тобі так нужна! А в мене ж, товаришу редактор, є до вас діло, та ще таке, що аж пече... Скарга якась є? Ні. Зовсім інше діло. Може, комусь воно і смішне, а мені біда. І я його вам зараз розкажу... Поклав віжки на ручицю, повернувся до мене і почав: Значить, так, товаришу редактор. Мені вже шістдесят чотири. Є в мене…

Бібліотека | Журнал перець | Контакт | Зиз | Карикатури | Комар | Лис Микита | Сатира

Copyright © 2021-2026 "Перець - гумор і сатира"