Журнал Перець
ВЕСЕЛА РЕСПУБЛІКА

Журнал Перець 1965 №02 Сторінка 4

/ Журнал Перець /Архів / Рік 1965 / № 02 / Сторінка № 4
Журнал Перець 1965 №02 Сторінка 4. Чогось борошняного йому, бачите, захотілося... А оладок не з’їсте? Він і до оладок охочий. А галушок? А макарончиків? А рум’яних картопляних котлеток? А морквяних котлет? А гречаної каші, яка, пригадуєте, сама себе хвалила? А старовинної української страви дерунів? Дешево і смачно! Клієнт ложкою та виделкою голосує за де шеві і смачні страви. Він з ножем пристає до шеф-повара і вимагає: «Дайте мені ці страви на стіл!» Так-от, запам’ятайте: такий клієнт найлютіший ворог їдальні. Він підриває її підвалини. Він зазіхає на основу основ громадського харчування на товарообіг. Ну, само собою, з такими несвідомими елементами треба боротися. Але як? Отут, здається мені, в нагоді може стати досвід, набутий Феліксом Миколайовичем Козієм, завідуючим Білоріченською їдальнею, в якій, до речі, теж харчуються гірники. Що тут роблять з клієнтами, ласими до борошняних або ж овочевих страв? Щоб клієнт довго не патякав, йому зразу ж затикають рота гуляшем. Не бере? Ну, тоді його шніцелем! Відмовляється? У такому разі на нього навалюються відбивною котлетою. (ПОДОРОЖ П Е Р ЦЯ) Науково доведено, що існує тисяча способів «заморити черв’яка». Практика показала, що з усіх цих способів найкращий попоїсти. Між іншим, такої ж думки дотримуються і працівники управління громадського харчування Міністерства торгівлі УРСР. Вони тільки вважають, що попоїсти треба смачно. І запевняють, що це з успіхом можна зробити не тільки в ресторані, а й у першій-ліпшій їдальні близькій і дальній. Я викладаю перед ними купу листів. Це письмові запрошення. Мене люб’язно запрошують на обід харків’яни. Кличуть до себе бори-славські нафтовики. Пропонують покуштувати борщу з перцем луганські шахтарі... їдьте до шахтарів! в один голос порадили діячі громадського харчування. Шахтарі в цьому ділі непогано розбираються. Вони з однаковим знанням справи рубають і вуго-льок, і шніцелі!.. Ну що ж, їду до шахтарів. Поспішаю на званий обід. Поспішаю... А куди, власне, поспішаю? Шахтарських їдалень на Луганщині чимало. З котрої почати? У відділі робітничого постачання тресту «Ле-нінвугілля» мені дали орієнтир. У них там, у ВРП, є документація. А в ній, наче у дзеркалі, відбита робота кожної їдальні. Звіряючи запрошення, що до мене надійшли, з тим дзеркалом, працівники відділу робітничого постачання безпомилково визначали: Це їдальня передова. І це передова. А це так собі, посередня. Ну, а ця їдальня зовсім відстала. Нікудишня їдальня! Нікудишньою виявилася їдальня в шахтарському селищі Сутоган. Не знаю, чому, характер, мабуть, такий, але саме до нікудишньої мене і потягло. Заходжу. Світле, чисте приміщення. Вазончики на вікнах. От воно що, думаю. Вазончиками хочуть замаскувати свою відсталість. Поміж столами сновигають дівчата у білих курточках, привітно так посміхаються відвідувачам. Смійтесь, смійтесь, сміюся про себе і я. Своїми лукавими посмішками вам не вдасться ввести мене в оману. За хвилину одна з дівчат зупинилася коло мого стола. Що, питаю, у вас можна поїсти? А чого б вам хотілося? питає вона, і уявіть собі не перестає посміхатися. Ну нічого, думаю, зараз ти у мене засмієшся. І кажу: Я хотів би вареників! Мене не підведеш. Я знаю, що вареників на-вітез у столичних їдальнях не допросишся. А тут... А тут чую: Яких вам вареників? З сиром? З картоплею? Чи, може, з капусточкою? Можна з свіжою, а можна і з квашеною. Ні, кажу. Я передумав. Мені б, знаєте, чогось такого домашнього... Може, супчику з домашньою локшиною? А він у вас є? Написано в меню значить, повинен бути. А то як же! Як же... Ніби ми не знаємо, як воно…

Бібліотека | Архів | Контакт | Зиз | Карикатури | Комар | Лис Микита | Обкладинки | Про Перець | Рейтинг

 Copyright © 1922-2024 "Перець"