
Спинились біля мого під’їзду, звантажуємо. Ну, думаю,
комедія зараз буде, якщо справді на мій поверх потягнуть.
— Хлоп’ятка, дорогі! — звертаюсь до чотирьох дужих.
—А може, біс з ним, з цим комодом? Подумаєш, цінність!
Тим більше, що на шостий поверх перти його. Може, відве-
земо назад?
— Ні-і, дядечку,— відповідають,— наказано доставити
безпосередньо на квартиру.— І тягнуть нагору.
Треба, думаю, випередити. Вириваюсь уперед і вбігаю
в квартиру.
— Що з тобою? — злякано питає дружина. — На тобі
лиця немає.
— Це від радості,— кажу. — Нам із тобою щастя прива-
лило!.. Краще прибери все з проходу і заплющ очі. Це,— ка-
жу,— дуже великий сюрприз.
Дружина розгублено дивиться на мене і нічого зрозуміти
не може. А тут на площадці і четверо дужих з’являються.
І пруть комод прямо до нас у квартиру.
— Навіщо? — дивується дружина, інстинктивно загоро-
джуючи їм дорогу. — Ти купив цю труну? — питає.
— Хіба таке купиш? — відбиваюсь я. — Як премію да-
ли. Нехай заносять...
— Тільки через мій труп! — рішуче заявляє дружина і
жертовно розставляє руки, перешкоджаючи вантажникам. —
Я не дозволю потворити квартиру! Цьому комоду місце на
смітнику!
— Слухай, рідненька! — звертаюсь до дружини якомога
лагідніше. — Зрозумій і заспокойся. Комод справді не ахті,
він ще у минулому столітті з моди вийшов, і навіщо ми випус-
каємо їх, ніхто у нас на фабриці не знає. Але що ж робити?
Давай занесемо. Нехай постоїть у нас, а потім я його продам
кому-небудь. Усе ж гроші будуть.
— Хто його у тебе купить? — іронічно всміхається дру-
жина. — Хіба той, у кого не всі... меблі вдома? Нічого
захаращувати цим мотлохом квартиру! Завтра до мене з ро-
боти прийдуть — ганьби не обберешся, як побачать. І так
7