
ОЛЕКСАНДР ЛУК’ЯНЕНКО
Я принципово не тримаю у своїй домівці відривного
календаря. Яка це невмолима штукенція, скажу я вам.
дорогий читану! Відірвав вранці аркушик, і вже, будь певен,
власноруч
укоротив
своє
життя
на один день. Якщо
навіть
ти
здоровий, як дуб, якщо навіть з самих пелюшок не знаєш, що
таке поліклініка, що таке всілякі там облатки-таблетки. Це
з одного боку.
Але з іншого боку, коли добре помислити, то відривний
календар несе в собі й прогресивне, так би мовити, начало,
він є тим домашнім контролером. котрий безкомпромісно
показує, як ти прожив свій день, що доброго зробив за цей
день, і взагалі, як ти використовуєш відпущений тобі
все вишнім ліміт часу. Час не накладеш в ощадну касу замість
грошей,
людство
не придумало ще
таких
ощадкас. Час
летить
швидше від звуку, й нічим його не зупиниш, навіть найшир-
шою спиною.
Якщо говорити конкретно. то Олександр Лук'яненко вміє
цінувати час, а ще безвусим отроком навіть обігнав його
реактивний біг. Ледве минуло йому шістнадцять років, як він
пішов добровольцем на фронт. і пройшов рядовим солдатом
дороги пекельної війни проти гітлерівських загарбників, був
тяжко поранений, велику нашу Перемогу зустрів у госпіталі.
Після війни знову ж таки не гаяв часу, вчився, закінчив
Київський університет і з головою поринув у журналістику.
Працював у газеті, довгі роки, був провідним співробітником
журналу «Україна», Одне слово, пройшов весь той шлях,
який судилося пройти майже всім українським письменникам.
Як письменник Олександр Лук'яненко зростав на моїх
очах. Може, саме тому я добре знаю його творчість і скажу
відверто — люблю її. Він не схожий на тих патентова-
них «сміхунів», які вважають, що головне писати «дуже
смішно», писати так, щоб читач реготався до сліз, реготався,
вибачте на цім слові, до гикавки. А чому мав реготати читач,
з якого приводу, з якої ситуації, з якого соціального чи