
ТОНКА НАТУРА
Якось ні з того, ні з сього оце опудало Рондо-
льок розпатякалося, ніби мій літературний стиль не
такий вже й оригінальний, як про це пише критик
Кишенька. Інший на моєму місці одразу поліз би
в дискусію, почав би доказувати, сперечатися, на-
водити приклади, я ж вдав із себе байдужого, роз-
прощався з Рондельком і пішов одразу шукати
Ростислава Ступу.
Як і сподівався, він був у кав’ярні. Мою появу
зустрів з непідробленим ентузіазмом, а це озна-
чало, що йому випити кортить, а грошей катма...
Слово по слову і я згадав про Ронделька.
— Знайшов талант,— одразу спохмурнів Ступа.
Недолюблював він Ронделька, бо той позичив йому
колись там гроші, а тоді — чи то бачено таке на-
хабство— став вимагати, щоб Ступа йому ті гроші
повернув.
— Талант не талант,— кажу,— але новий його
роман журнал видрукував.
— Аж так? І про що ж той роман? — насторо-
жився Ступа.
— Про одне дівчисько. Знічев’я воно предста-
вило одному ловеласу себе як доньку відомого
професора. Той одразу в неї втюрився і повів до
загсу... Та коли усе прояснилося — лишив її з ди-
тям...
— Молода мама вийшла у люди і отой ловелас
знову спалахнув до неї любов’ю,— перебив мене
Ступа.— Банальна історія, чоловіче! Таких сюже-
тів я тобі повну торбу можу дати...
5