
гу, вжити рішучих заходів, а тому викликав з Тер-
нівки в Сосницю продавця магазину Івана Дій-
ницю. Той примчав мотоциклом десь після обіду.
— То як там Прутик поживає? — сердито запи-
тав Гижко Дійницю.
— А що? — злякався продавець.— Знову неста-
ча?
— Так, нестача,— процідив голова.— Нестача
сумлінного вашого ставлення до виконання прямих
обов’язків. На іменинах у Прутика був?
Дійниця зам’явся.
— Кажи правду: був на іменинах? — підвищив
тон Гижко.
— Був.
— Отож. Либонь, славно погуляли?
— Так собі... В компанії, значить...— м’яв у ру-
ках шапку Дійниця.
— А магазин чого раніше на дві години закри-
ли?— наступав Гижко.— Чого це мені анонімки
сипляться? Відповідай!
— Невже написали? — кинувся Дійниця.— От во-
рогів маємо, Христофоре Трифоновичу! Хіба ж
ми раніше на дві години закрили? Слово честі, о
восьмій вечора зібрались!..
— Де зібрались?
— У Прутика.
— А о котрій годині належить магазин закрива-
ти?
— О дев’ятій
— А ви о восьмій зібрались?
— О восьмій.
— Так... Зібрались...— голова постукав пальцями
по столу.— А тоді що?
6