
виться мій один добрий знайомий на мисливський спорт.
Якось каже він мені:
— Беріть мене, хлопці, на охоту.
— Який же з тебе, — кажу, — охотник, як ти рушниці ні-
коли в руках не тримав і не відрізниш дикої качки від свій-
ського поросяти! Охота, брат, це спорт, і трудний спорт.
— Тю! Що ж там трудного? Наливай і пий, наливай
і пий!
Юрій Прокопенко, бувши ще початківцем, твердо засвоїв
ту незаперечну істину, що під легковажним девізом: «Пи-
ши — друкуй, пиши — друкуй» — у літературу не прой-
деш, що література — це каторжний труд до сьомого поту,
це висока відповідальність, це кров серця, це нерви. І саме
тому Юрій Прокопенко став гарним письменником, який за-
рекомендував себе з найкращого боку в жанрі гумору.
Почав він писати одразу по закінченню факультету журна-
лістики Київського університету. Виступав з гострими, бойо-
вими фейлетонами у «Вечірньому Києві», а в 1964 році пе-
рейшов на постійну роботу в журнал «Перець», де й досі
працює відповідальним секретарем редакції.
Юрій Прокопенко вже видав сім книг гумору. Його твори
перекладені на російську, білоруську, естонську, польську,
болгарську, чеську, словацьку, сербсько-хорватську й німець-
ку мови. Але не думайте, шановні читачі, що він уже дід
з довгою бородою. Що ні, то пі. Він народився зовсім не-
давно — в 1937 році і перебувай па тій віковій орбіті, коли
про письменника кажуть, що «він саме в соку», саме в роз-
квіті творчих сил. Я знаю Юрія Прокопенка вже шістнад-
цять років по спільній праці на перчанській ниві й можу за-
свідчити це повного своєю відповідальністю і власноручним
підписом.
Федір МАКІВЧУК,
4