рату. Отож усередині — жодної живої душі. До ре-
чі, так само, як і на вулиці,— крім, звичайно, ін-
спектора Богуляка.
У повному розпачі інспектор поліз до найближ-
чого вікна, але у «Кооптарі» всі вікна першого
поверху були забрані ажурними металевими реші-
точками. Тоді Богуляк вирішив негайно подзвонити
пожежній охороні, однак тут же згадав, що най-
ближчий телефон-автомат знаходиться за два кіло-
метри звідси, та й той не діє.
Залишилося одне — видряпатися на балкон, а
вже тоді пробиватися через приймальню до кабіне-
ту керуючого трестом Зякіна, звідкіля крізь відчи-
нені кватирки й вилітали бадьорі язички полум’я
та веселі іскри.
Ухопившись за ринву, інспектор подерся нагору.
Об якусь скобу він зразу ж порвав штани, а пере-
лізаючи через балконну огорожу — ще й піджак.
Ліктем Богуляк вибив скло у дверях і за кілька
секунд був уже в приймальні. Тут він увімкнув
світло, миттю викликав телефоном пожежників, а
потім увірвався до кабінету керуючого.
У просторій кімнаті було видно, як погожим со-
нячним днем. Яскраво палахкотіли штори на вік-
нах, горіли віконні рами, уже зайнявся величезний
килим, що покривав усю підлогу, і поволеньки жев-
рів унікальний полірований стіл керуючого Зякіна,
який складався з восьми тумб, одного бару і висув-
ного двоспального ліжка з поролоновим матрацом.
У кабінеті стояла неймовірна задуха, і «Зимовий
пейзаж», що висів між вікнами, більше скидався
на весняний: снігу на картині не залишилося ані-
скілечки — мабуть, розтанув і випарувався.
4