
ким чином дуба вріже, а там, дивись, і всі ми
однаково постраждаємо за народне, попросту ка-
жучи, за колгоспне добро. Тому ми повинні поста-
вити питання руба: хто спалив Кендюха?
Сторожі довго мовчали, чухали потилиці, шкреб-
ли і за лівими, і за правими вухами, примружува-
ли очі, щоб зосередити мозок на поставленому
питанні. Та, видно по всьому, ніякі догадки не
приходили їм в голови. Нарешті взяв слово сторож
водокачки Семен Шуліка.
— Мені здається, товариші, довго тут думати
немає чого: укоротила віку Максимові Векла Пу-
зириха. В неї не самогон, а гадюче зілля. Вип’єш,
то вся утроба вогнем горить. Після у серце штри-
кає місяць, не менше.
— Це твоя кума, Степане? — запитав Парасочка
Підопригору, сторожа пожежного інвентаря.
— Моя, — підвівся Степан, — та тільки хай Се-
мен не бреше. В моєї куми самогон, як самогон.
А от Мотря Зозулиха — його сваха—так то вже
справді отруту робить. Від одного тільки смороду
ноги протягнеш, не пивши. Чорніше дьогтю. Одне
слово, жах — не самогон. А в куми Векли — чи-
стий, як сльоза.
Семен схопився, хотів заперечити, та Павло
Гарбуз, сторож качатника, поклав йому п’ятірню
на плече, і той, озираючись, присів на своє місце.
— Нащо зазря жінку поганиш? — накинувся на
Семена. — Степан правду каже. Кендюха спалила
твоя кума. Це я точно знаю. Від її самогону три
дні з рота, як з поганої стайні несе. Ні огірком,
ні капустою, ні цибулею не переб’єш. Я тільки
6