
ли голови в плечі. Водять злякано очима, а слова
ніхто мовити не наважиться.
— Це ти? — підступила Мотря до Павла, сторо-
жа кузні. — Напив на цілих десять карбованців,
мало не відро огірків з росолом з’їв, а тепер і двір
обходиш?
— Чоловік он згорів, чуєш? Судити тебе треба,
самогоннице, — перейшов у контрнаступ Павло.
— Судіть, я і на суді скажу: не винна. Від мого
самогону ще ніхто не згорів. У свідки візьму ось
і Семена, і Степана, і вас, товаришу суддя...
Сторожі і суддя було обурилися. Мовляв, до
тебе ніколи не заходили і не пили твоєї. Та Мотря
їм враз, мов ганчіркою, роти позатикала.
— Як не пили?—крутилась вона посеред кім-
нати. — У Ониськи на весіллі мало не всі були,
мій самогон там наливали! На хрестини Тимоше-
ві — вашому ж собутильникові — я теж гнала. На
поминки Кендюху в мене брали! Та я десять років
людям добро роблю. І ніхто не згорів. Судіть! Все
село у свідки візьму, — пригрозила Мотря і по-
сунула до дверей. З образи навіть не попрощалась,
бровами не повела.
З хвилину мовчали сторожі, мов після грому з
чистого неба. Потім Андрій Парасочка розвів ру-
ками і сказав:
— Воно, як розібратись, то Мотря тут таки, ма-
буть, ні до чого. Робота загнала на той світ
Кендюха.
— Цебто як? — здивувався суддя.
— А так. Приміром, пішов би він від Мотрі не
до комори, а додому, випив би, закусив добре, і
9