зліталися, липли до неї спостережливі погляди
жіноцтва. Особливо прискіпливо виміряла Галю
огряднувата жінка, що пухкою рукою підтримува-
ла кумедний капелюшок.
Огряднувата усмішку зробила. До Галі. Ще
одну. А потім вже й заговорила. Так зичливо, так
приязно, ніби й ціле життя зналися.
— Сукня ваша дуже вам до лиця. Елегантно.
Скромно. Тільки... для ансамблю тут чогось,—
змовницьки прищурила око,— тут чогось бракує...
— Чого саме? — не втрималася Галя.
— Я знаю чого. На цьому зуби з’їла, — незна-
йомка блиснула низкою золотих зубів.— Капелюш-
ка. Капелюшки — модні. До всіх суконь, А до ва-
шої— з чорної тканини, також у білі горошини,
тільки дрібніші.
— А де його візьмеш,— зітхнула Галя.
— Не бідкайтесь. Пораджу. Допоможу. З охо-
тою. Такій дівчині — з охотою і задоволенням.
Купіть два метри такої тканини (криси треба косо
кроїти) і — до мене. Ось адреса нашої майстерні.
Зроблю з вас лялечку.
У чорній сукні у великі білі горошини, у чор-
ному капелюшку у маленькі білі горошини стояла
Галя біля касирки, розраховувалась за роботу
і прикидала, в які витрати ввігнав її «ансамбль».
А збоку стояла Соня Львівна і дивилася на Галю
так закохано, так закохано, ніби у житті більше
нікого не кохала.
— Спасибі вам,— дякувала Галя.
А Соня Львівна дивилася на неї так закохано,
так закохано... «Таке щодня не трапляється»,—
подумала зніяковіла Галя і заглянула в сумочку.
4