
Взяла карбованця. Але ж Соня Львівна була так
закохана. Галя склала удвоє трійку і:
— Спасибі вам!
Соня Львівна з гідністю прийняла подяку і, як
людина вихована, подивилася, чим саме Галя по-
повнила її кишеню. Задоволено радила:
— Капелюшки — модні. До різних суконок. Ку-
пуйте тканину—і до мене. Зроблю з вас лялечку.
З охотою. Для такої дівчини...
Котрій не хотілося б виглядати лялечкою?!
Ще б пак! Та... До кожної сукні — капелюшок.
Якби то капелюшки замінили і сніданки, і обіди,
і вечері, і... А може, готовий можна підібрати?
Бо ж закохані очі Соні Львівни з такою швид-
кістю спорожнюють гаманець...
Отак міркуючи, Галя ввійшла в універмаг. Ка-
пелюшки! Дзеркала. Жінок більше, ніж дзеркал.
Та протиснутися можна. І протиснулася. Свій
капелюшок збоку поклала і взялася приміряти.
Білий припасовувала. І блакитний. Щось не ски-
дається на лялечку. Махнула рукою — годі дур-
ницями займатися. Взяла свій чорний у білі горо-
шинки— і на голову. Та якраз із вигуком: «Оцей
буде мій, плачу гроші!» — присадкувата жінка
відштовхнула Галю від дзеркала, обіруч зірвала
з її голови витвір Соні Львівни і силоміць поча-
ла натягати його на свої скуйовджені пасма.
— Що ви робите? Це мій капелюшок,— кину-
лася до неї Галя.
— Це ще невідомо — чий,— милуючись собою
перед дзеркалом, підсміхалася покупниця.— Ще
подивимося — чиїм він буде. Продавець, скільки
коштує цей капелюшок? Я його беру,
5