
— Ви не думайте, Наталочко, що коли я без ше-
велюри, то вже й старий, — ніжно шепотів він, при-
тискуючи лікоть бібліотекарки. — Душа в мене, На-
талочко, молода. Навіть юна душа, як вічно юний
отой місяць і мерехтливо-бентежні зорі...
— «Любви все возрасты покорны»!.. — ніби згод-
жуючись, в тон Юрію Овсійовичу продекламувала
бібліотекарка і дзвінко засміялася.
— Ой, покірні, Наталочко! Ой, підвладні, та ще й
як! — зітхнув лектор, закохано косячись на повно-
видий профіль супутниці.—Дивлюся я на вас,
Наталочко, і, даруйте за відвертість, наче у фантас-
тичному калейдоскопі бачу, як вороними кіньми
проскакали усі мої безцільно прогайновані літа, як
промайнуло без утіхи й щастя моє одноманітне
життя... І ось я зустрів вас... Як ви мене розумієте,
як тонко відчуваєте кожен нюанс моєї поетичної
душі...
— Лекторської душі, — уточнила бібліотекарка.
— В кожному лекторі, моя люба, схований дина-
мізм і потенціальна сила поета, — довірливо нахи-
лився Юрій Овсійович до самісінької щічки супут-
ниці. — І ви це добре знаєте. Не знає цього і не ро-
зуміє тільки одна людина, якщо взагалі її можна
назвати людиною... Я вам щиро скажу, хто вона
така: моя дружина — черства і далека від емоціо-
нального сприйняття прекрасного...
Місяць аж горів. Десь мукала корова, і нявчали-
надривалися коти.
«Я люблю тебе, Ельзо!» — долинало з чийогось
телевізора крізь одчинене вікно.
Навіть пронизливі сигнали тепловоза здавалися
Юрію Овсійовичу в цю мить ніжними й ліричними.
6