
Зараз мені 38 років, а п’ять років тому (тоді, як
ви мене фотографували), було 33. На тому тижні
дружина мені написала листа і просила, щоб я ви-
слав фото. У нас є син, який за цих п’ять років
підріс і хоче побачити батька, хоч на позитиві... Так
от я й послав їй оте фото, що ви мені зробили.
Тепер ви, очевидно, згадали мене. Я один від-
мовився від фону моря. Мені хотілося святкового
знімку. Я тоді був у чорному лавсановому костюмі
(і білій нейлоновій сорочці. Стояв на весь зріст. Руки
з білосніжними манжетами були складені на гру-
дях. Та фотографія має ще одну особливість. Коли
на неї дивитися у горизонтальному положенні, то
кожний безпомилково скаже, що перед ним житель
того світу. Це ж ви тоді догадались скласти мені
руки навхрест.
Саме це фото я й вислав жінці. Того ж дня вона
прислала телеграму, що дає згоду на розлучення.
Ваша фотографія її буквально потрясла. Дякуючи
вашому фото я добився того, чого не міг добитися
з допомогою свідків у жодному з 17 судів протя-
гом 5 років. Ви не уявляєте, як я вам за це вдяч-
ний. Після цієї фотографії я наче вдруге народив-
ся. Нарешті дружина мені розв’язала руки. А це
зовсім несподівано приїхала:
— Не могла, — каже — залишити тебе одного на
смертному одрі. Як побачила фотографію, серце
кров’ю облилось. До чого ти без мене докотився.
Всі дні совість мучила, от і приїхала провести тебе
в останню путь...
Я ввімкнув світло. Жінка глянула на мене і ми
помирились. Вийшло у нас, як в Отелло і Дезде-
мони. Пригадуєте, з драми Шекспіра;
10