
до хати, шукаючи спідницю, яка хоч трохи нагаду-
вала б одяг того часу, коли відбувалася дія.
Нарешті нас зупинила сусідка Смеречихи тітка
Ганна.
— У Теклі Смеречихи є така спідниця. Але вона
її тримає в скрині на самому дні і зодягає лише
на Великдень... Тільки не признавайтесь, що я ска-
зала.
Коли ми завели мову про спідницю, Смеречиха
вперто товкла для свині картоплю і мовчки сопіла.
— Нема в мене ніякої спідниці... Була, та нема.
Порвалася,— скупо завершила вона своє сопіння.
Після тригодинного словесного штурму і бага-
тьох обіцянок Смеречиха здалася. Дістала загор-
нуту в білу хустину червону з жовтими квітами
спідницю і обережно простягнула мені:
— Позичаю тільки тому, що знаю добре твого
тата... Глядіть, не поплямте, бо в ній ще мої мама
ходили... Вона ще новісінька.
...Коли відкрилася завіса, глядачі нагородили нас
бурею оплесків.
Я не тільки виступав у ролі коханого Харитини.
Як режисер вистави, я ще й випихав на сцену
учасників, смикав за фраки артистів, щоб не вигля-
дали з-за куліс, втихомирював, щоб не повторюва-
ли вголос ролі. А коли доходило до того місця, де
коханий виносить втоплену Харитину, я вже оббіг
навколо клубу разів двадцять, щоб захекатись. На
Харитину шубовснули двоє відер води, і вона, цо-
каючи зубами, чекала того моменту, коли я її по-
несу на сцену.
Ліда, яка виконувала роль Харитини, в спортив-
11