— А чому я, а не Максим? Він же старший, і
бригадирствує давненько.
— Нудний він. Читає так, що заснути можна. До
того ж, закінчення ковтає. Скаже: вико... або зро-
би... І як хочеш, так і розумій його, «виконали» чи
ще тільки «виконаємо», «зробили» чи ще «зроби-
мо» колись. А від отих недоказаних «нали» і «ли»
багато на нараді залежить, особливо, як почне
секретар закругляти нараду, то так сипле тим, що
не «нали» і не «ли», а тільки збираються «нати»
та «бити», аж мозок до черепа прикипає, з місяць
мов після дурману ходиш. Зрозумів?
— Зрозумів. Але ж Максим без писаного язиком,
як шаблею, рубає.
— В тім-то і лихо все. Піди, вгадай, що в нього
на язиці висить і кого він рубати збирається. І по-
тім же, регламент там 10 хвилин, почитав — і злазь
з трибуни, другому місце дай. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Два дні тобі строку. Передай усі діла поміч-
никові й пиши. Та дивись, щоб на піднесенні була
промова. Про досягнення скажи, ну й, звичайно,
десь трохи посамокритикуйся. Одне слово, так, як
люди на нарадах читають. Чув же, не вперше
їдеш! -
Відклав я все і взявся за промову.
Сиджу вдома та потилицю шкребу: не виходить
складно. А тут ще й жінка:.
— Чого це ти такої пори штани протираєш? Діла
тобі у бригаді немає, чи що?
— Промова це,— пояснюю їй.
— А кому ж ти її читатимеш: весні чи що?
— Не твого профілю діло,— кажу,— весняна на-
6