
— Згоряю від бажання!
— Так-от після завтра й приходьте,— сказав ке-
рівник.
Того ж дня ми пішли до універмагу й купили на
перший випадок дешевенький фотоапарат. З вели-
кою радістю ходить моя Тамара на курси фотолю-
бителів. Накупила книжок, вивчає теорію. І вже за-
мість автомобільних слів чую такі: «Світлочутли-
вість... галогенні солі срібла... солі тривалентного
заліза» і т. п. Довгенько вона «гризла» ті галоген-
ні солі срібла й тривалентного заліза... Я й на ба-
зар ходжу, й обіди варю, щоб не відривати її від на-
вчання. Однак став помічати, що Тамара з меншим
бажанням вчиться, почала навіть пропускати занят-
тя. Правда, мовчу, знаючи її гарячий характер.
А одного вечора прийшла з товстою папкою в ру-
ках і з сльозами на очах.
— Що трапилось? — питаю.
— Он, подивись!— і жбурнула папку на підлогу.
Я підняв, розгорнув, а там ціла галерея якихось
ніби ненормальних людей... В одних — очі на боро-
ді, інші зовсім без очей... Частина з перекривленими
ротами, з неоднаковими ногами: одна довша, дру-
га — коротша. Були й такі, в яких вуха росли десь
на самому вершечку голови...
— Де це ти їх фотографувала,— питаю,— не в
кімнаті сміху?
Вона в плач:
— Хай він згорить, самий апарат! Нічого в мене
не виходить...
Я знову почав умовляти, заспокоювати, що нічо-
го, мов, легко і зразу не дається. Треба мати ви-
тримку... Але Тамара мене перебила:
9