
телевізора, коли вже у вас з Галькою така невидерж-
ка, тобто така любов возимілася».
А він отаке сказонув на мене:
— Хоч ви, — каже, — і числитесь в культурному
активі, і голова, а насправді несвідомий тип...
Я, кажу, образованіє маю, курси обласні закінчив,
котрі голів готують. А він, знаєте, що втнув?
— Моя мати казала: «Якби до того образованія
та хоч трохи розуму...».
Отаке на голову...
— Та мене ж, — розтовкмачую, — люди обібрали
на голову.
— Ще не відомо, хто кого обібрав,— це він мені.
Ну, вобщем, ми немов трохи розбили оту дурну
Іванову любов. Хоча й не зовсім, бо, розказують, він
частенько торохтить своїм мотоциклом, до Гальки
вчащає.
Інших вольненій не було. Отак і жили... Було, ка-
жу, та загуло. Про Гальку пишуть, а мене вже і в
дужках не згадують. А все почалося з Пленуму
ЦК, де про маяки сказано було, аби рівнятись на
них, тягнутися до них.
Докотилося оте все і до нас. І в нас пленум у ра-
йоні. І ми ж з Галиною, як завжди, поїхали. Зайшли
в фойє, попереду Галька, позаду — я, як у доповіді.
Галька пішла до залу, а мене Скринник затримав.
Коли чуємо — дзвіночок задзеленчав, треба йти
в президію. Що ви кажете? Хто вибирав? А я ось
уже кілька років підряд у президіях сиджу, з тих пір,
як передовика заіміли. У мене в президії і місце по-
стійне є, між директором тютюнового радгоспу і ра-
йонним прокурором. Отож сів я, почав зручно вмо-
9