
тую од колгоспу, і тиждень танцюватиму на весіл-
лі, аби скоріше забирав...
Не встиг я думи своєї додумати, як задеренчав мо-
тоцикл. І на порозі — Іван. Великий, вайлуватий Мо-
торченко зайняв півкабінету. Хоч і силу мав богатир-
ську, і діло своє добре знав, але плохий був, як дити-
на. Такий уже чемний, як красна дівиця. А як хто
кругленьке слово скаже, то червоніє і проказує:
«І треба ото вам...».
— Ну, як, не погасла іскра до Гальки?
Почервонів тракторний бригадир, одказує:
— І треба ото вам...
Я не слухаю красномовного бригадира, на своє
його навертаю:
— Хорошіє Сулимівка!..
— Старається наш голова. Коропа дзеркального
запустив у ставок... Машинерії розвів!..
— Не те, що в нас, — перебиваю Івана і зітхаю. —
Знатній людині тепер у Сулимівці живи — і жити
хочеться. Наче спеціально для маяка село створене...
Куди твоє діло!
— Та й у вас не сказать, щоб дуже погано... Клуб
є, правда, старенький... Кіно щонеділі.
Я аж крякнув од такої похвали, але терплю. Роз-
хвалюю Сулимівку.
— А чайна яка у вас! А хор, який хор! Вчительки
по нотах, кажуть, співать учать. Ото тільки, що не-
має маяка. А славиться село теперішнє чим?.. Мая-
ками.
— Ми з матір’ю згодні...
Мене аж кольнуло всередині. А Іван зуби вишкі-
рив, мов печене порося.
11