
Мама, бувало, казали:
— Стану і журюся, і сумую, і плачу. Б’ють тебе —
смієшся... штурхають — смієшся... Хоч би, думаю,
заплакало. Хоч би сльозу пустило. Хоч би тобі що—
сміється!.. Сміється, як не перед добром!
Боже, яке ти шибене було... Таке шибене, що й не
приведи господи!
Я убиваюся, у мене й серце холоне і душі нема,
а твоя хресна каже: «Кумо! Не вбивайтеся! Воно
довго не проживе: або втопиться, або вб’ється! Воно
таке самашедше народилося!»
З
Змалку я дуже любив художню літературу. З ве-
ликої любові до неї я й справді чуть не вбився. Не
було де художніх творів читати, то я, прихопивши
повість «Тарас Бульба», поліз на бересток.
Отам я у гущавині листя й примостився.
Вроді збирався угору тугенько, а зсунувся ле-
генько. Гепнув, аж крекнув.
Тітка Явдоха до матері:
-— Готовий чи ще дихає?
Підійшла ближче й перепитала:
— Скажіть, на милість божу,— чого його чорти
на отой бересток понесли?
— Які там чорти?! З розуму дурне дуріє. Книжки
на дереві читає.
Унесли в хату й погукали «швидку допомогу».
Швидка допомога в особі знахарки Секлети пореко-
мендувала: оченята йому зав’яжіть, ноги зв’яжіть,
руки скрутіть, потримайте голівоньку і на спину хо-
лодненький камінець покладіть...
7