А ця — білесенька, як сніг, тонісінька, червоною
стяжкою переперізана та ще й зеленим пір’ячком за-
квітчана. Е, що не кажіть, але такої крисані, ма-
буть, в цілому селі і з свічкою не знайти!
Тому я покірним телятком нагинаюся над цебром
і невдовзі стою посеред кімнати чистесенький, роз-
парений і такий червоний, мов маківка.
Від хвилювання я й не пам’ятаю вже, як і криса-
ня на моїй голові опинилася. Як отой чорногуз по
мочарах, снуюся по хаті, чванькувато оглядаю кри-
саню з усіх боків, мов на ярмарку. А далі тихенько
кажу:
— Мамо, пустіть надвір...
— Не мороч голови! Ось я обпораюсь та й до
церкви підемо.
Щоправда, великої охоти йти до церкви я не мав.
Стовбичити кілком дві години на голих плитках —
пошукайте-но дурня такого! Тому я завжди шукав
собі в церкві якоїсь розваги. Спочатку, було, зади-
раю голову «на хори», за що дістаю від матері Та-
кого буханця в плечі, що вдруге робити цього не
пробую... Тоді починаю спостерігати, як довгоносо-
го Федя Мочерняка, першого газду * в селі, тут-
таки, в церкві, на сон хилить... Стоїть отак між ба-
гачами, гладкий, наче кабан, а потім починає ні з
того, ні з цього хитати кудлатою головою згори вниз,
немовби ота коняка у спеку. А далі як захропе, на-
че порожнім возом по мерзлій дорозі їде. Сусіди
штовхають носача під бік, і він опам’ятується зразу.
Озирнеться ніяково, а за хвилину-дві, дивись, знову
хропе, посвистуючи носом.
Ось передо мною стирчить біля своєї мами Пара-
* Газда — господар, хазяїн.
6