
Андрій Олександрович крутився з боку на бік
і намагався сам себе заспокоїти.
«Зате Віва гарна, мила. Я, може, все життя мріяв
про таку красуню; може, це перше й останнє велике
кохання в моєму житті... А я пройду стороною?».
Та заспокоїтися не міг. Згадав доцента Мелі-
топольського, згадав, як того зраджувала молода
дружина, й аж зубами заскреготав з досади. Ну,
добре, нехай Віва не така, нехай вона не буде його
зраджувати, але що, як їй забреде в голову побіга-
ти з ним по кімнаті? Або захопиться альпінізмом.
І доведеться дертися за нею на Казбек? Вона моло-
да, їй нічого, а він обов’язково зірветься, полетить
в провалля і розіб’ється до бісової мами. І за віщо?
Він розіб’ється, а Віва вийде заміж. За якогось
двадцятип’ятирічного хлопчиська. І всі знайомі й
друзі тільки головами похитають. А Федя скаже:
«Так йому, дурневі, й треба! Я ж йому казав: не
лазь по Казбеках! У твоєму віці це шкідливо!».