«Іди та вбий двох павуків в моїй спальні, я не хочу щоб вони мене пережили. Ні, не вбивай їх. Може, вони будуть пам’ятати про мене».
Е.Іонеско. «Король мертвий»
Результатом однієї з перших книгодрукарських спроб Іоганна Гутенберга було видання «Сивілиних книг». Сивіли, давньогрецькі напівісторичні -напівміфічні жінки-віщунки, що пророкували усілякі катаклізми. Вони тарабанили своїми сухенькими старечими руками в урядові двері. Вони знали коли вибухне Везувій, впаде Троя, втратить незалежність Греція. Але їм ніхто не вірив. Сивіли з горя палили свої віщі книги...
Оцінивши винахід книго- та газетодрукування покровитель мистецтв Аполлон, передав частину прав на сивілині таланти карикатуристам.
За останні півтисячі років ця категорія митців і внутрішньо і зовнішньо змінилась мало. Зазвичай це не дуже веселі, часто відлюдькуваті чоловіки, котрі ріжуть гравюри, колупають літографський камінь, рвуть на клаптики майже готові роботи. На бороді, а часом, навіть на носі у них сліди фарби та туші. Вони наближаються до істини. Істина ця сумна. Але коли люди дивляться на її відзеркалення в карикатурі стає чомусь смішно. І жити стає трошки легше.
Відлік витоків української карикатури напевно варто починати з безмежно розтиражованого (ще не друкарським способом) образу козака Мамая — нашого нетверезого, іронічного, але завжди всесильного степового Супермена. Задовго до появи близького родича карикатури — комікса, на наших теренах були поширені видання, що абсолютно точно використовували принципи цього символу західної масової культури. Так звана лубкова література навіть в своїх назвах мало відрізнялася від сучасної жуйки для очей: «Як кум Бандура чортяку піймав, та не втримав», «Розбійник Тарас Чорномор», «Пригоди отамана Урвана» та ін. З середини ХІХ ст. карикатура помалу починає переходити до рук професійних художників. Малюнки цілком відповідні цьому жанру є в доробку Т.Шевченка і К.Трутовського. Звичайно, відсутність державності давала українській карикатурі можливість розвиватись лише в руслі культур російської та австро-угорської імперій і частково в розсіяному по світу емігрантському середовищі. Австро-Угорщина виявилась менш жорстокою до проявів українських культурних прагнень. Тому непогані зразки гумористичної добре ілюстрованої преси з’явились під крилом нещасливого імператора Франца-Іосифа. «Дуля» (Львів, 1864), «Страхопуд» (Відень, 1863), «Сова» (Ужгород, 1871). У Львові з 1888 по 1908 рік виходило аж три гумористичних видання, які носили назву «Зеркало». Піонерами української карикатури можна назвати К.Устіяновича, Т.Романчука, Л.Турбацького, Я.Струхманчука. В 1914—1920 рр. в так званій стрілецькій карикатурі проявили себе О.Курилас та О.Сорохтей.
В російській імперії на початку ХХ ст. видавалось понад 250 гумористичних журналів. Очманілі від дарованого після революції 1905 року сурогату свободи літератори та карикатуристи радісно кинулись добивати царську імперію. В Києві з’явилися (ненадовго) журнали «Шершень» (1906 р.), «Хрін» (1908 р.). В Харкові редагував журнал «Бич» Аркадій Аверченко (це його В.Ленін згодом назвав «озлобленным почти до умопомрачения белогвардейцем»), котрий згодом об’єднав найкращих гумористів в петербурзькому журналі «Сатирикон», який і в текстах і в малюнках часто іронізував над догматами історії Київської Русі та України. Відносна свобода карикатури швидко захлинулась в утисках цензури. Сатира стала або великодержавноурапатріотичною, або пішла у підпілля.
З ХХІ століття наші перші ентузіасти державотворці чомусь здаються благороднішими та розумнішими за нинішніх. У карикатуристів була інша точка зору. Наші, без сумніву, видатні художники Анатоль Петрицький, Георгій Нарбут бачили і інфантильну недолугість своїх політиків і фантасмагоричну жорсткість прийшлих.
Якщо в дорадянські часи жанр карикатури ще якось плив в руслі світових тенденцій, то після того як в одній шостій світу «к штыку приравняли перо», в гуморі було проведено радикальні реформи.
Вже в 1918 році було організовано «Революционный трибунал печати», який швидко скрутив голову всій небільшовицькій пресі. До речі, в Києві розпочинав свою (як здається, вічну) кар’єру патріарх радянської карикатури Борис Єфімов. У 2000 році він гучно відзначив своє століття, не звертаючи уваги на тиху ненависть московських карикатуристів, котрі не можуть вибачити патріарху позицію вибрану ним під час сталінських чисток 30-х років. Не дуже популяризований, хоч, без сумніву, вартий глибшого вивчення чималий доробок карикатуриста Сашка (майбутнього геніального кінорежисера Олександра Довженка). Першу карикатуру він опублікував в США в українському журналі «Молот» в 1923 році. «Немає пророка у вітчизні»... Відносна непівська відлига не могла існувати довго. Вже в 1927 році була видана постанова відділу друку ЦК ВКП(б) «Про сатирико-гумористичні журнали». Вибудовалась чітка система «зони сміху». Є теми, які наказано експлуатувати, є теми — абсолютне табу. За критику діючих лідерів партії — смерть, за цькування «зрадників народу» — Сталінська премія. Весь оточуючий світ ворожий і буржуазний — до нього жодного жалю. Релігію — знищити, куркуля — знищити, капіталізм — знищити. Навіть абсолютно прокомуністичне післяреволюційне розмаїття преси здавалось лідерам партії непідконтрольним. Під лозунгом боротьби з паралелізмом було ліквідовано практично всю гумористичну пресу. Кожна радянська республіка отримала право на один журнал. За зразком і подобою російського «Крокодила» було клоновано виводок регіональних плазунів. На руїнах поголовно репресованого «Червоного перця» у травні 1941 було створено «Перець». Зараз легко кидати каміння в цей журнал. Але там працювали, хоч і підневільні, все ж чудові художники К.Агніт, І.Александрович, Бе-Ша (Борис Шаповал), А.Василенко, В.Горбачов, С.Герасимчук, В.Гливенко, К.Заруба, В.Зелінський, А.Козюренко. Багатьох з цієї когорти вже немає в живих, хтось емігрував, хтось успішно працює й нині. І тепер цікаво гортати сторінки старих «Перців». Можливо це й криве, але все ж таки дзеркало епохи.
З початку шістдесятих років український споживач гумору поволі почав знайомитись із зразками світової карикатури, що жахливо — навіть не соцтабірної. Поряд з політично благонадійним французом Ж.Еффелем та датчанином Х.Бідструпом, з’явились, як правило, безіменні карикатури інших художників, що публікувались під рубрикою «Із зарубіжного гумору». Українські карикатуристи нової, так би мовити, інтелектуально-філософської космополітичної генерації помітили, що і голова, і руки приторочені в них не гірше, ніж у західних братів по перу. Здивування і образу на власну державу викликало те, що видатні карикатуристи по той бік залізної завіси поважні та багаті люди. Едвард Козак, виходець із Галичини, відомий і в Європі, і в Америці, карикатурист Чарльз Шульц — один із найбагатших діячів шоу-бізнесу, що збив капітал на своїх веселих картинках. Чорт забирай! Хіба ми не варті слави та грошей! І тихенько, з кінця сімдесятих, українські (та інші радянські карикатуристи) закинули свої щупальця в закордонний гумористичний бізнес. Світ дізнався про нас. Немає жодного значного музею карикатури, де на чільному місці не були б виставлені роботи українських митців. КДБ, із сумом, не знаходячи ознак антирадянщини в філософському гуморі, прикріпила до карикатуристів персональних агентів. А невдячні карикатуристи не бажали ділитись із загниваючим соціалізмом ні славою, ні гонорарами.
Перед загибеллю Радянського Союзу західні німці, зовсім втративши повагу до напівживого монстра на ногах з червоної глини, видали у ФРН, мабуть, вперше за всю тоталітарну історію СРСР, збірку політичної карикатури, складену виключно з малюнків київських альтернативних художників. В цей час вже міцно зайняли своє місце в українській та світовій карикатурі В.Дружинін, О.Дергачов, А.Казанський, В.Казаневський, Ю.Кособукін, В.Кудін.
Вже десять років українські карикатуристи, як і всі інші громадяни, живуть у незалежній державі. Світ змінився. Але, як завжди, і сумного, і веселого навколо достатньо. Влада не любить правду. Так буде вічно. Справжній карикатурист зображає тільки гіперболізовану істину. Так буде завжди. Ніколи ці два полюси не наблизяться один до одного.
З поглядом карикатуристів на «незалежність» любителі веселого жанру зможуть ознайомитись на виставці (вона відкриється спочатку у Шостці, а потім переїде до Києва). На ній будуть представлені роботи переможців міжнародного конкурсу карикатури, присвяченого 10-й річниці незалежності України.
Олег Смаль
07 вересня, 2001
Джерело
