
НЕ ЩАСТИТЬ!
Я вам скажу цілком
компетентно: якщо вже не
щастить, так не щастить.
Тут хоч плач, хоч скач,—
нічого не поробиш. Мину-
лого тижня на п’ятихви-
линці директор оголосив,
що найближчим часом усі
працездатні мають їхати
на село допомагати трудівникам неозорих ланів.
— І мені теж? — перепитую, не вірячи своїм вухам.
— Звичайно,— підтвердив директор і пожартував: —
Якщо, звичайно, ви не в декреті.
Усім стало весело. Проте мені особисто було не до сміху.
Здоров’ям природа не обділила. Кулаком гвіздки забиваю.
Підкови гну. Ротом спокійнісінько надуваю шини директоро-
вої «Волги». Вільно переношу сейфи із кабінету в кабінет.
А от у село косою махати — не хочеться.
— Погано себе почуваєте? — стурбувався директор.—
До лікаря! — наказав. — Не гайте жодної хвилини.
Це був єдиний вихід. Проте іти до ескулапа непідготовле-
ним не було ніякого сенсу. Серце б’ється рівно. В голові пус-
то. Жодної путньої думки. Тиск нормальний.
Терміново взявся за справу. З’їв сімнадцять порцій
морозива і кусок льоду на додачу. Не бере. Голос такий, хоч
в опері пісні співай. Ніякої хрипоти. Вгатив сім бокалів пива
й пляшку ацетону. Серце не дає ніякої реакції. Ніби його
взагалі немає в грудях. Аж перелякався. Перевірив пульс —
стукає. Шістдесят ударів на хвилину... Як у космонавта.
5