
Вранці поїзд прибув у сонячне приморське місто. Гудзик
вийшов на перон слідом за мовчазним сусідом. їм навперейми
кинулася місцева тітка.
Квартира треба? Недорого, до моря близько —
п’ятнадцять хвилин, і ви на пляжі.
— На таксі п’ятнадцять хвилин?—поцікавився Гудзик,
слідкуючи, як мовчазний проштовхується крізь натовп.
— Ну, що ви!— образилася тітка.— Автобусом.
Мовчазний підійшов до кіоска «Союздруку», де його чекав
той лисий. Удвох вони пильно, стежили за кимось у натовпі.
Гудзик не міг визначити, за ким саме.
Тітка смикнула його за рукав.
— То йдеш чи ні?
— А «недорого»— це скільки буде?
— Скільки люди беруть, стільки й я. Два карбованці,
значить. За користування газовою плиткою — окремо. За
газ — окремо. За електрику — окремо. За утюг — окремо. За
умивальник теж. Але вода — безплатно.
— Ну, так це ще по-божому,— резюмував Гудзик.
Натовп уже порідшав, і стало видно, за ким пантрують
двоє змовників. Це був високий парубок років двадцяти семи,
коротко підстрижений, але з борідкою, одягнений у фірмові
джинси й білу футболку з написом «Вишневограду —
250 років». У руках він тримав величеньку спортивну сумку.
— Кажи толком: ідеш чи ні?— нетерпеливилася тітка.
— Я не сам,— сказав Гудзик.— Он бачите — хлопець із
сумкою? Якщо він погодиться, то і я теж.
7
лиці. Змовники сиділи внизу, обмірковуючи свою чорну
справу. Вогні ліхтарів, що пролітали за вікном, на коротку
мить спалахували на лисині одного і згасали в холодних
очах другого.
Гудзик не міг заснути до самого ранку. «Комусь загрожує
смертельна небезпека,— думав він.— Але кому?»
Розділ II. Гудзик бере слід.