
«Що за дивина?— подумав я, коли й жінка вийшла
з номера.— То не міг допроситися, а тепер така увага».
Та не встиг я розкласти своїх речей, як знову посту-
кали.
— Можна?— ніжний жіночий голос.
— Заходьте!— гукнув я.
Зайшла чорнява дівчина з кошиком, з якого вигля-
дали пляшки.
— Це вам, - попрямувала вона до холодильника.—
Мінеральна. Пізніше я ще принесу.
— Навіщо ж ви мені?- зніяковів я.
— Така вказівка,— ніби виправдовуючись, сказала
вона. І пішла.
«Такого зі мною ще не траплялось,— знизав я плечи-
ма.— Не інакше, як вступило в дію якесь нове поло-
ження по обслуговуванню в готелях. Приємно. Давно
пора».
Мої думки порушила нова відвідувачка.
— А я вам ще одну подушку принесла,— рушила во-
на до ліжка з чималим згортком в руках.— Щоб вище
і м’якше. По собі знаю: низько голова лежить — ніякого
тобі сну.
— Спасибі!— розчулився я, згадавши, як у вагоні
мучився, всю ніч підкладаючи кулак під тощу подуши-
ну.— Це ви самі до такого додумалися?
— Вказівка!— загадково підняла палець жінка.—
Нам що скажуть, тс й робимо. Може, вам і ковдру за-
пасну?
— Ні, досить однієї. А телевізор працює?—запитав
я, аби хоч щось сказати.
— Точно не скажу, але я миттю, — розгубилася
жінка.
«І чого вони так забігались?—цікавило мене.—Щось
таки нове в побуті з’явилося. Ну, молодці».
В двері постукали.
6