
— Смійтесь, смійтесь, — каже, — Євмене Борисо-
вичу...
З тих пір, вважайте, і став нас Антошка чи не щодня
розважати. Дотепник — унікальний. І дошкульний же
такий! Запізнилась якось Вікторія Павлівна на роботу,
а він їй і каже (і таким, знаєте, голосом, ну справжні-
сінький начальник):
— Що ж, на перший раз можна й вибачити... А там
глядіть. У разі чого — на профком передамо...
— Ой, Антошо, — грайливо усміхнулася Вікторія
Павлівна. — Вам усе жарти. Що то молоде-зелене,— і
похитуючи стегнами більше, ніж звичайно, випурхнула
у коридор.
...А одного разу Соловей із відрядження на п’ять днів
запізнився. Так йому Антошка такого прочухана дав,
що навіть наше рідне керівництво, коли почуло про це,
три дні сміялося:
— Гуляємо, значить? — звернувся Антошка до Соло-
в’я із кам’яним, як у скіфської баби, виразом на облич-
чі. — Курорти за державний кошт влаштовуємо?.. Ви б
у мене тими мінводами горло полоскали. Я б вам те
командировочне посвідчення продовжив... А втім, гуляй-
те, розкошуйте... Поки що...
Нічого не скажеш: почуття гумору — то справді від
природи. Ні дати, ні взяти. Начебто і відомі фрази у
чоловіка на язиці, але ж тут головне — де і коли їх вжи-
ти. Я от, приміром, спокійнісінько пройду повз брудні
вікна та невимиту підлогу. Нічого особливого мені в го-
лову не стрельне. Інша річ — Антошка. Як побачить на-
шу прибиральницю тьотю Стефу, так і рубоне:
— Гарна хазяйка... Запросили б у гості колись. Хо-
чу переконатися, що й дома у вас усе блищить і сяє, як
і на роботі...
А от якось і до мене присікався.
— Вас, товаришу Ступій, видно, здорово в інституті
7