
Володимир БОНДАРЕНКО
ПОВЕРНУТИЙ БОРГ
Прокинувшись уранці, Толик Перекотиполенко (Ана-
толієм Петровичем його вже давно ніхто не величав) обе-
режно плямкнув губами і тут же здригнувся від огидно-
го присмаку в роті. В голові гуло, як у вулику, куди щой-
но поселилася свіженька бджолосім’я, руки тремтіли,
наче тримали відбійний молоток, а очі запухли так, що,
звівши їх, Толик не міг розгледіти кінчика власного носа.
«Господи, мабуть, Іще й семи нема!—важко зітхнув
він, побачивши, що за вікном ледь почало сіріти.—
Наскільки короткими стали дні і наскільки довшими —
ночі...»
Толик натягнув па себе те, що колись називалося
ковдрою, зручніше підмостив під голову кавалок вати у
темно-сірій наволочці, який правив йому за подушку, і
спробував ще задрімати. Та де там! Бджолине гудіння
переросло у настирливий писк, і цей писк, здавалося,
свердлив мозок ізсередини. Толик звісив ноги з ліжка,
якусь хвилину сидів отетерілий, очікуючи, коли до нього
повернеться здатність мислити, а потім почалапав па
кухню з наміром проревізувати порожню склотару (чи
не залишилось, випадково, на денці цілющої рідини), та
згадавши, що лили вчора не у нього дома, коротко лай-
нувся і знову гепнувся у ліжко.
«Все, досить,— подумав він,— треба зав’язувати, а то
зіп’юся».
За останні півроку ця думка з’являлася в Толиковій
голові разів сто, не менше. Але кожного такого разу,
десь під обід, ноги самі несли його до «Хвилинки», біля
7